Глава 4

Образа душила із середини. Мені було боляче, по-справжньому. Тепер я точно розуміла усі ті слова про розбите серце на мілкі кусочки. Про ніж вткнутий прямісінько у спину. Рідна матір витурила з дому через свого чоловіка. Ніколи не розуміла, як можна проміняти власних дітей на того, хто в будь-який момент може зрадити.

Зі слізьми на очах я згрібала свої речі до дорожньої сумки, обіцяючи собі повернутися за два роки та так само зіпсувати їхні життя, як вони щойно зробили зі мною. Цей покидьок лишив мене без моїх грошей, а тепер я опинилася на вулиці посеред ночі.

- Аріна... – знову мама. Тепер не реагую на її голос, як на голос рідної людини. Вона за лічені секунди стала чужою. Шкода, що батьків не обирають...

- Чого тобі ще? Може гроші прийшла повернути?

- Я повернула...

- Решту, мамо, решту, - фиркнула. На секунду зависла та подивилася прямо у очі жінки. Навіть сорому не видно, або ж мій гнів та образа не дозволяють його побачити.

- Аріно... припини, будь ласка. Не поспішай, лишись на ніч, куди ти підеш?

- Це тебе хвилює, так? – хмикаю від безвиході. – мені шістнадцять. Ти не хвилюєшся куди я піду як настане ранок? У мене навіть школа не закінчена. Шкода, що ти обрала чоловіка, а не рідну доньку, - дорікнула та продовжила збирати речі.

- Ти можеш знайти свого батька й піти до нього. Врешті, він теж має дбати про тебе, не лише я повинна це робити.

- А ти робила? – схопила її на гарячому. Здається, жінка розгублена та мене це мало хвилює. Мабуть, не можна так з батьками, але як по-іншому, коли тебе виставляють із власного дому?

- У мене є його адреса та номер.

- Мені вони не потрібні, - гиркнула та вхопила свою зібрану сумку. – зустрінемося за два роки.

- Аріно...

Більше слухати, а тим паче вести розмову не хотілося, тому я вийшла геть із будинку, замкнувши з силою за собою двері. На вулиці вже глибока ніч, до того ж ще пішов дощ та прохолодний вітер. І куди мені тепер?..

Хотілося заховатися в куточок, огорнути себе руками й плакати. Дуже довго плакати, але не можна себе жаліти, поки не знайду якийсь нічліг, інакше замерзну під дощем та захворію, а це мені точно не потрібно.
Перше, що спало на думку це Нік. Діставши телефон, я набрала його номер.

- Ріна? Ти чого так пізно? Ти хоч бачила яка година?

- Так, - зітхнула. – пробач, Нік. Просто, ти єдина близька мені людина у цьому місті.

- У тебе щось сталось? – вже стривожено запитував хлопець. Я почула важке дихання на тому кінці проводу.

- Можна й так сказати, - я видихнула. – знаю, що ніколи тебе не просила про таке, але... чи могла б я у тебе лишитися на одну ніч, а завтра я поїду.

- Ти втекла з дому? Аріно!

- Ні, не втекла. Мене вигнали, до цього ще й лишили власних грошей.

- Де ти? – різко запитав.

- Недалеко від дому. Заховалася під коміром магазину від дощу.
- Я зараз приїду за тобою. Нікуди не йди.

Хлопець вимкнувся, а я лишилася чекати на місці. Було дуже холодно, а ще звуки дощу дуже лякали. Я обійняла себе руками, відчуваючи як тремтить під одягом усе тіло.

За декілька хвилин я побачила світло фар, а тоді впізнала машину друга. Полегшено видихнувши, я навіть легко всміхнулася, хоча й ситуація не давала жодного приводу радіти.
Хлопець зупинився прямісінько переді мною, швидко вибігаючи з-за керма.

- Аріно, - кричить, а тоді швидкими кроками наближається. – дідько, ти вся тремтиш. Довго ти тут? – він зняв із себе шкіряну куртку, накидаючи мені на плечі.

- Я не знаю... – я й справді не знала, як довго простояла під коміром, обґрунтовуючи, що робити далі, аж поки не згадала про Ніка. – дякую за куртку, вона зараз як ніколи доречна.

- Давай швидко у машину, - сердився він.

Вмостившись у м’якому сидінні, Микита зайняв водійське місце та ввімкнув пічку. Повітря відразу стало важким, бо машина стара й разом з пічкою виходить назбираний пил. Але... я не жаліюся, я радію, бо зараз мені як ніколи добре від цього тепла, що зігріває тіло.

- Краще? – бентежно запитує.

- Набагато, - я легко усміхаюся.

- Що у тебе сталося?

- Я сьогодні весь день провела біля річки, а ввечері повернулася додому й там вже не знайшла
своїх грошей, які відкладала. Я хотіла навчатися, навіть вирішила з мамою про це поговорити, але... їх не було. Він забрав у мене мої гроші, а мама... вона стала на його бік й вони мене вигнали із дому. Гірко звучить, чи не так?

- Швидше, дико та неправильно. Будинок за законом твій.

- Але зараз мама його власник.

- Можна лишити її батьківських прав.

- Не хочу цього робити. Я наговорила багато всього, але вона моя матір, і цього ніхто не змінить, а я не в праві її судити.

- Ти лишилася на вулиці посеред ночі, під дощем, Аріно! І все це заслуга твоєї мами. Тому, ти в праві судити її, це ненормально й за межами людських якостей.

- Годі про це... не хочу згадувати усі події вечора.

- Що плануєш робити далі?

- Я не знаю... не маю уявлення куди піти. Може й справді знайти батька?

- Ти ж знаєш, що можеш лишатися у мене стільки, скільки матимеш у цьому потребу? А хочеш, взагалі будемо жити разом... як друзі, звісно.

- Знаєш, я вже не маю уявлення чого хочу й що робитиму... зараз хочеться лиш у теплий душ, гарячого чаю та міцного сну. А завтра буде новий день, який покаже як жити далі.