Їсти вже не хотілося зовсім. Мама як завжди, їй абсолютно байдуже на мене. Було лиш одне бажання – швидше втекти звідси та плакати, не приховуючи власних сліз. Я ще раз подивилася на жінку, та коли зрозуміла, що розраховувати на її підтримку – марна трата часу, я просто пішла геть до своєї кімнати. Зарилася обличчям в подушку та вже не стримувала сліз, мені було боляче, бо все це так несправедливо. Чому я маю у власному будинку, який залишив мені тато робити те, що говорить цей виродок?
Я дістала телефон та навушники з тумби й ввімкнула музику. Подивившись на стелю та лампочки на люстрі, я ще дужче заплакала. Мені так образливо і боляче, адже мені шістнадцять. Шістнадцять, чорт забирай! Цю дату святкують як ювілей, а я... мене навіть не привітав ніхто крім Микити. Навіть після того, як я прямо у вічі дорікнула мамі цим днем, вона просто забралася та пішла геть.
Ні. Я не буду грати за його правилами. Я точно не повинна віддавати свій заробіток цьому покидьку на випивку, поки він буде насолоджуватися своїм прекрасним життям. Я не така, як моя матір й не дозволю, аби мене використовували для власних потреб.
Не знаю скільки часу я пролежала, та музика у моєму плей-листі пішла вже по-другому колу. Важко зітхнувши, я стягнула навушники та закуталася у ковдру. Вже нікуди не хотілося виходити із власної кімнати, тому від змоги насолодитися гарячим душем, я була змушена відмовитися.
Коли відвернулася обличчям до стінки позаду почула стук, а тоді скрип. Повільно повернула голову й помітила маму на порозі. Тепер бачучи цю жінку мені хотілося закотити очі та потай кричати: «чого тобі ще?». Мабуть, це неправильно, так про своїх батьків, але... правду вже ніхто не змінить, якою б гіркою вона не була.
- Аріно, не спиш?
- Ні, - перевернулася обличчям до жінки. – ти щось хотіла?
- Пробач мені, - мама вгнула погляд.
- Ти забулася про мій день народження, - хмикнула образливо.
- Ти плакала? – жінка підійшла ближче до ліжка та сіла поруч, провівши пальцем по моїй щоці. – плакала... пробач, доню. Я так вже забігалася, робота-дім-робота, наче кругообіг. Я не забулася про твій день народження, я лиш забула, яка сьогодні дата. Пробач ще раз. Ось... – мама протягнула мені книжку перев’язану бантом. Чарлі і шоколадна фабрика... Моя улюблена історія дитинства.
Легка посмішка торкнулася мого обличчя й мені стало дуже сумно, що я так зірвалася на матері.
- Моя улюблена історія, - прошепотіла. – дякую, мамо. Ти теж пробач мені...
- Я все розумію, Аріно, - вона сумно усміхнулася. – я давно придбала її для тебе, знала, що тобі сподобається не тільки роман, а й обкладинка.
- Так... тато завжди читав мені її, - я трохи замислилася, а тоді знову перевела погляд на мене. – чому ви розлучилися? Невже він просто пішов без пояснень?
- Ти вже доросла, Аріно, тому, мабуть, я можу тобі сказати, - мама мотнула плечима та вгнула погляд. Я лише кивнула та всілася зручніше. – у твого батька з’явилася нова жінка, як виявилося давно. Вони були одружені до того, як ми познайомилися з Олегом. Потім розлучилися, він зустрів мене, закохався й все так швидко закрутилося. На момент, коли ми одружувалися у нього вже була донька від цієї жінки, а потім... потім виявилось, що у них ще й син на два роки старший тебе. Я тоді зрозуміла, що він мені зраджував постійно.
Я не могла повірити у те, що сказала мама. Адже, у нас завжди було все добре, по-сімейному. Я б ніколи не подумала, що мій батько живе на дві родини. І все ж, він вибрав ту іншу сім’ю, а не нас, лишивши нам один будинок.
- Не можу в це повірити...
- Я теж не могла, й багато часу удавала, що не знаю цього, але... врешті, коли у Олега були відрядження, коли затримувався на роботі, я просто не витерпіла, й влаштовувала йому скандали, а пізніше й зовсім зізналася, що усе знаю.
- І він відразу пішов?
- Пішов... Хоч і казав постійно, що кохає, але я більше не вірила. Тим паче як би кохав то точно не пішов би.
- Як ти дізналася? Про те, що у нього син.
- Його колишня дружина приходила до мене у лікарню й все розповіла.
- Ти так легко повірила? А, що як вона збрехала? – насупилася я, все ще не бажаючи приймати таку версію серйозно.
- Ні, на жаль. Я не вірила, Аріно, бо кохала його й повірити у таке, коли кохаєш, це все одно що дотягнутися до зірок руками. Але... вона навела вагомі докази.
- Які?
- Тест ДНК, Давид син Олега, - мама звела плечі, а я помітила на її очах проблиск сліз. Підсунулася ближче та обійняла її. – пізніше, коли я йому все розповіла, я зрозуміла, що це правда, бо на інший день він просто втік.
- А я? – тепер вже плакала і я теж. – невже йому все одно на мене, ма? Отже, для нього той Давид важливіший за мене, так? А я наче сирота, наче мене не існує зовсім.
- Не говори так, Аріно, - насупилася жінка. – Олег завжди тебе любив, й ми не можемо знати, чому він став ігнорувати твоє існування. Можливо, дружина не дозволяє спілкуватися.
- Час назад не повернеш, мамо, а дружина... хіба слухають дружину, коли мова йде про дітей?
- У дорослих все важче, Аріно, - мама змахнула волосся з мого плеча. – ти ще маленька, аби це зрозуміти.
Ми довго сиділи мовчки, я все ще переварювала те, що щойно почула про свого рідного батька. Все це так несправедливо, на якусь мить мені навіть здалося, що даремно те, що я взагалі народилась, й ліпше мене не було б зовсім, адже тоді я не відчувала б увесь цей біль та зраду близьких.
- Ма, - прошепотіла я, порушуючи тишу.
- Що?
- Ти кохаєш його?
- Твого батька? – мама весело посміхнулася.
- Ні, Олександра, - я затамувала подих, у надії почути заповітне «ні», але жінка проігнорувала моє запитання й вирішила втекти від розмови.
Мама підійнялась та поцілувала мене у чоло.
- Вже час спати, Аріно. Добраніч.
Двері зачинилися і знову я лишилася сама у кімнаті. Давно ми так не розмовляли із мамою, взагалі давно я відчувала себе потрібною їй. Я пригорнула подаровану книжку до грудей та радісно посміхнулася. Вона не забулася про моє день народження. Не забулася... Отже, є надія, що я їй потрібна та важлива.