Глава 1

- Тримай, це тобі, - Нік протягнув мені подарунковий пакетик. Сказати, що мене це здивувало, дорівнювало б тому, аби не сказати нічого зовсім.

- Мені? Навіщо це? – здивовано подивилася на пакунок, а тоді перевела погляд на хлопця.

- У тебе день народження, Ріно, - стенає плечима мій напарник. – ти заслуговуєш, аби отримати хоч якийсь подарунок у цей день.

- Я нікому не говорила про свій день народження, - сумно усміхнулася та опустила погляд. – Звідки ти взагалі здогадався?

- Я знаю усе, - хлопець обережно підійняв моє підборіддя пальцем та клацнув по носі. – Будь щасливою у новому році свого життя, маленька Аріно.

- Не така вже й маленька, - спробувала віджартуватися, врешті приймаючи подарунок. – але… дякую, мені і справді приємно.

Раніше у мене були нормальні дні народження. З тортом та гостями, інколи навіть кульки, та все це закінчилося, коли мені виповнилося десять. Саме тоді, батько зібрав речі, лишаючи записку на столі для матері та пішов геть, навіть не попрощавшись зі мною. Чи ображалася я на нього тоді? Так, дуже ображалася, але зараз… мені б просто хотілося повернути час назад.

Мама через рік зустріла нового чоловіка й тоді взагалі моє життя втратило сенс. Справді. Не думала, що щось може зіпсувати його ще більше, але з першого ж дня нашого знайомства із Олександром – чоловік матері, у нас не склалося. Він занадто пихатий, самовпевнений, а ще ледачий. Буквально. Він наче диванний клоп, який нічим не переймається, лише лежить на дивані, ніби приріс до нього та п’є кляте пиво, яке власне купує йому мама за свої кошти. Важко зітхнувши перевела погляд на Микиту й вичавила із себе посмішку.

- Про що замислилася?

- Так, про своє…

- Знову думаєш про свого вітчима?

- Може не такий вже він і поганий, якщо матері з ним добре?

- Знущаєшся? – хмикнув хлопець. – я впевнений, що тітка Оля просто боїться залишитися сама.

- Я її ніколи не розуміла. Мій батько… він не був таким, як дядько Сашко. Він завжди допомагав мамі, не пиячив і тим паче… не підіймав на неї руку. Чому все так? Коли наше життя звернуло з правильної дороги? Мені завжди здавалося, що вони кохають один одного, а потім все чомусь рухнуло.

- Все буде добре, Аріно, - він потягнувся через барну стійку та погладив моє плече. – На це точно були якісь причини, нічого не буває просто так. А щодо тебе, то у тебе випускний рік, а далі ти поїдеш до коледжу й все зміниться. – почувши його слова, моє серце зробило декілька гучних ударів, а тоді я відчула як боляче його стисло щось невидиме.

- Марні надії… - фиркнула. – він ніколи не дозволить, аби мама відпустила мене на навчання, бо за це потрібно платити чималі гроші. А, щодо стипендії… я точно не пройду на стипендію, бо весь вільний час проводжу тут, розношу випивку за столики приставучим виродкам. Якщо ж буду відкладати гроші сама, сам розумієш… до коледжу потраплю не скоро, - зітхаю й надпиваю колу з бляшанки, яка стоїть на стійці.

- Твій батько відомий усій країні бізнесмен, й ти переймаєшся тим, що не матимеш змоги навчатися? – здіймає обурено брови Нік.

- Так, але… він навіть не згадував про мене усі ці роки, тому тут можна винести лише один вердикт – я йому не потрібна, - розводжу руками. – а напрошуватися на увагу я не збираюся.

- Він твій батько, Ріно, - продовжує. – це його прямий обов'язок. Тим паче він вас кинув, коли ти ще була дитиною.

- Байдуже, - зітхнула та знову зробила ковток. – усе нормально. Якщо я не потраплю у коледж, така моя доля.

- Це не доля, Аріно, а твоя дурна принципіальність. Не хочеш зустрічатися із власним батьком, тоді поговори із мамою, врешті навчати дітей це обов'язок батьків.

- Схоже, що ця теорія точно не про мою сім'ю, - сумно усміхнулася та підійняла погляд на годинник, підриваючись. – нам вже час зачинятися. Сьогодні був важкий день, тому непогано було б відпочити.

- Тебе підвезти?

- Я пройдуся.

- Вже ніч, - насупився хлопець. – я підвезу. У тебе завтра вихідний, тому пройдешся завтра, коли відіспишся.

- Вмовив, - я посміхнулася та взялася натягувати на себе джинсову куртку. Хоч на дворі й літо, але воно вже доходить до свого завершення й вечорами доволі холодний вітер.

Нік повимикав світло у барі та направився на вихід, пропускаючи мене уперед, а тоді замкнув двері. Я ж полегшено видихнула, спостерігаючи за його діями, бо завершення цього дня означало те, що у мене нарешті перший вихідний за довгих робочих два тижні. Взагалі, я б і його не брала, але начальниця буквально витурила мене, наполягаючи на тому, що скільки працювати категорично заборонено.
Ми підійшли до старенької машини хлопця, яка була припаркована біля бару та швиденько забралися до салону. Звідси до мого дому було буквально десять хвилин пішки, але у нашому місті навіть за ці десять хвилин могло статися що завгодно.

Усю дорогу ми їхали мовчки, тільки, коли я відстібала пасок безпеки, нарешті заговорила:

- Дякую тобі за подарунок, - посміхнулася. – знаєш, як би дивно не було, та ти єдиний мене привітав. Навіть мама, схоже забулася про день народження власної доньки.

- Ти заслуговуєш на це значно більше інших, Аріно, - хлопець торкнувся обережно моєї руки, а я швидко її витягнула з-під його пальців. Я не звикла до уваги хлопців в цілому, а тим більш, коли мова заходить про Микиту. Тому, такі його знаки уваги мене трохи лякають.

- Ще раз дякую, - опустила погляд та вийшла з машини. – бувай.

Удома я застала все ту ж картину. Мама на кухні, дядько Сашко на дивані з напівпорожньою пляшкою пива. Було трохи образливо й не приємно, що рідна матір забулася про таку важливу дату у своєму житті. Адже, це ж не лише мій день народження, у цей день вона вперше стала мамою. Хіба, такі дні так легко вилітають із голови? Мабуть… коли тобі це зовсім неважливо.

Вже зараз я точно знала, що мої діти ніколи не будуть відчувати себе непотрібними та кинутими.