2

Однак коли настає день і час ікс, я все ж таки ніяковію, гублюся під численними спалахами фотографів, приладами освітлення операторів телеканалів. Не знаю, як йому вдається залучити стільки преси та глядачів, але в цьому Костя — майстер.

Не витримала. Скориставшись паузою між інтерв'ю, прихопила з вішалки легке пальтечко й втекла з власної виставки, де стало душно й затісно для мене.

На щастя, замерзнути мені не дало затишне кафе навпроти галереї. Туди й прошмигнула в пошуках душевного тепла, і щоб перечекати грозу обурення нареченого, коли виявить, що я зникла. Телефон відключати не стала. Якщо помітить мою відсутність у низці нескінченного «корисного спілкування», чесно поясню, куди і чому зникла. Сподіваюся, що зрозуміє і не образиться на мене. Знаю, скількох зусиль їм із мамою коштувало організувати захід. Він важливий і дорогий мені. Але чомусь з'явилося відчуття, що про мене і без мене цілком можуть сказати. Я наче там зайва.

Коли увійшла до кав'ярні, тепле повітря з ароматом кориці та кави немов огорнуло мене м'яким коконом. Тут було тихо. Ні приглушені розмови відвідувачів, ні брязкіт чашок і ложок не різали слух. Світло ламп було теплим, медовим, падало м'якими плямами на дерев'яні столики й створювало тіні, ніби спеціально для художників.

Я пройшла повз стійку, ледь глянувши на меню. Моя мета — не кава і навіть не укриття від метушні. Мені хотілося сховатися від самої себе — тієї Катерини, яка залишила свою душу на полотнах, а тепер боїться, що її викриють. Заглянуть всередину мене надто глибоко і залишать свої відгуки просто там, у моєму серці, відчиненому навстіж на полотнах.

У самому кутку знайшовся маленький столик, укритий від зайвого ока у тіні від однієї з масивних колон. Немов спеціально для таких, як я, хто хоче бути поруч із життям, але не брати в ньому надто активної участі. Я сіла, підтягнула стілець до столика і втупилася на невеличку свічку в скляному свічнику. Вогник невпевнено тріпотів, як мої думки.

З приходом мило усміхненої офіціантки я ненадовго виринула з роздумів. Роблячи замовлення, помітила рух за сусіднім столиком. Чоловік з тонкими рисами обличчя та ідеальною поставою сидів із книжкою в руках, захоплений читанням. Йому явно було комфортно у цій невеличкій оазі тиші. Його очі захоплено ковзали рядками, губи трохи стиснуті, ніби він намагався запам'ятати щось важливе.

Це здивувало мене. Я звикла бачити людей, що потопають у телефонах або зосереджені на своїх поспішних розмовах. А він читав. Читав з такою увагою, ніби книга була живою істотою, яка розповідає йому щось потаємне. І все в його зовнішності повідомляло уважному спостерігачеві, що ця людина вміє цінувати себе, життя і комфорт.

Відчула полегшення. Моя самотність раптом перестала здаватися мені дивиною. Адже якщо він сидить тут, далеко від усіх, так само, як я, шукає усамітнення, значить, це нормально. Значить, у світі є місце для таких, як ми. Значить, у мені не зламаний якийсь соціально значущий механізм. Це абсолютно нормально, бути іншою. Ні гіршою, ні кращою, просто самою собою. Просто є люди, які люблять і цінують тишу й усамітнення більше, ніж шум голосів і увагу поважної публіки. Нехай навіть їхня праця націлена саме на неї.

Утім, із цим я і згодна, і ні. Бо в процесі роботи над картинами найменше думаю про публіку. Це навіть не самовираження. Це величезний світ, у якому я — крихітна, але значуща частинка.

Ковзнула поглядом до його столу. Лаконічний чорний кухоль із майже остиглим чаєм, трохи пом'ята книжка в м'якій обкладинці. Цей чоловік був наче з мого світу, де тиша має смак і колір, де усамітнення — не втеча, а спосіб вдихнути глибше.

Відвернулася, щоб не порушувати його спокій. Чоловік був занадто зосереджений, щоб помітити мене, але в цьому, здається, і полягала магія. Ми обидва обрали тишу, кожен зі своїх причин.

Повільно зробила ковток гарячого капучино, яке мені принесла офіціантка, і раптом подумала: а що, якщо він відчуває те саме? Що, якщо йому тут так само добре, як мені? І від цієї думки стало тепліше.

Як не намагалася не дивитися на нього, погляд раз у раз повертався до острівця спокою в його обличчі. Він помітив мене. Я одразу зрозуміла це за ледь вловимою зміною в його погляді. Читання більше не поглинало його повністю — він зрідка відривався від книжки й кидав у мій бік швидкі, рухомі погляди. Це не було вторгненням у мій особистий простір, радше м'яким, ненав'язливим інтересом. Ймовірно, відповідним.

Наші очі зустрілися лише одного разу, але цього виявилося достатньо. Його погляд був таким теплим і спокійним, ніби він уже знав, що більше не втечу. Я мимоволі посміхнулася. Ледь помітно, для себе.

За кілька хвилин він піднявся, тримаючи в руках горнятко і книжку, і попрямував до мене. Його рухи були повільними, впевненими, без натяку на зайву напористість. Він підійшов до мого столика, зупинився на мить, ніби перевіряючи, чи не помилився він у своєму рішенні, і тихо запитав:

— Не проти, якщо я приєднаюся?

Я кивнула, відчуваючи, як тепло його голосу якимось незрозумілим чином заспокоює мене. Він сів навпроти, поставивши кухоль на стіл, і дбайливо поклав книжку поруч.

Змогла відповісти лише легким кивком, зосереджено вивчаючи його обличчя і знаходячи в ньому джерело натхнення. Ідея для нової картини вже формувалася в моїй свідомості, трансформуючись із первинної замальовки в яскраву історію із насиченими теплими фарбами.