Розділ 10. Торі

  Мілан зустрічає нас дощем: дрібним, холодним, нав’язливим — таким, що не залишає шансів залишитися сухим, навіть якщо тобі потрібно зробити декілька кроків від авто до будинку. Я дивлюся у вікно машини, поки ми їдемо з аеропорту. Місто розмите, світло фар розтікається по мокрому асфальту, люди поспішають, ховаючись під парасолями. І я раптом відчуваю себе чужою, тимчасовою.
  — Втомилася? — питає Назар, не дивлячись на мене. Його голос спокійний, наче ми просто прилетіли у відпустку.
  — Ні, — відповідаю коротко. Це наполовину правда, бо я не втомлена, а перевантажена.
  Ми майже не говорили в літаку. І це було навіть легше, бо кожне слово між нами — як крок по тонкому льоду.
  Машина зупиняється біля будівлі в центрі: висока, скляна, стримана і звісно дорога. Я навіть не дивуюся.
  — Ми тут живемо? — питаю, виходячи під дощ.
  — Так. — Назар відкриває багажник, дістає валізи. Жодних зайвих рухів, все чітко.
  На ліфті підіймаємося мовчки. Я дивлюся на своє відображення в дзеркальній стіні: волога шкіра, трохи розпатлане волосся, очі… інші, ніби я вже не та, що була вчора.
  Квартира розташована на останньому поверсі. Назар відчиняє двері. Я заходжу першою і завмираю. Простір великий, світлий, мінімалістичний. Крізь панорамні вікна все місто як на долоні. Сірі відтінки, темне дерево, скло. Нічого зайвого, нічого теплого.
  — Можеш розміститися тут, — каже Назар, проходячи всередину. — Друга кімната твоя.
  Я мовчки киваю, проходжу далі та відчиняє двері у кімнату. Вона світліша, ніж решта квартири, але все одно чужа. Ставлю валізу біля ліжка, проводжу рукою по покривалу.
  — Якщо щось потрібно — скажеш, — додає Назар з-за спини.
  Я різко обертаюся. Він стоїть у дверях, опирається плечем на стіну. Спокійний, навіть занадто спокійний.
  — Мені нічого не потрібно, — відповідаю трохи різкіше, ніж хотіла.
  Він не реагує та не йде, і це дратує.
  — Ще щось? — питаю.
  Назар дивиться на мене довше, наче зважує слова.
  — Є правила.
  Я схрещую руки.
  — Звісно.
  — Перше: ти не виходиш сама без попередження.
  — Серйозно? Я не дитина.
  Він робить крок ближче, і простір між нами різко скорочується.
  — Я знаю. — його голос тихіший, але жорсткіший. — Але зараз ти — моя відповідальність.
  Відчуваю, як всередині щось спалахує.
  — Я не твоя. — слова злітають швидше, ніж я встигаю їх зупинити.
  І між нам западає тиша, густа й небезпечна. Назар дивиться на мене прямо, без усмішки.
  — І не будеш, — каже він тихо. А потім — ще тихіше — Якщо сама цього не захочеш.
  Моє серце починає калатати.
  — Це звучить як погроза.
  — Це попередження.
  Назар розвертається і виходить, залишаючи двері прочиненими. Я стою ще кілька секунд, не рухаюсь, не дихаю, а потім різко зачиняю двері.
  — Ідіот, — шепочу, але голос тремтить.
  Повільно опускаюся на ліжко, дивлюся на валізу, на кімнату, на себе. Я тут з Назаром в іншій країні, в одному домі. І раптом усвідомлюю найгірше: я не знаю, чого боюся більше. Тих, від кого мене тут ховають, чи того, що може статися між нами з Назаром. І, здається, друге лякає сильніше.