Розділ 9. Назар

  Аеропорт — це завжди про рух: люди, голоси, оголошення, шум валіз по підлозі, хаос. Я до цього звик, мені комфортно в таких місцях. Тут ніхто не дивиться на тебе занадто довго, ніхто не ставить зайвих питань. Ідеально.
  Я приїжджаю раніше завжди. Це звичка, прояв контролю. Перевіряю про всяк випадок квитки, час, маршрут, контакти. Все чітко, без помилок, як і має бути. І тільки одна змінна в цьому всьому — Торі. Я помічаю їх одразу. Власенко стоїть трохи осторонь, розмовляє з кимось по телефону. А його дочка стоїть поруч і виглядає інакше, не так, як у домі, не так, як у моєму кабінеті. Вона зібрана, закрита. І це добре, бо так простіше. Але щось все одно не так. Я не можу одразу зрозуміти що, поки вона не підіймає погляд і не дивиться прямо на мене. Ось, тепер зрозуміло. Вона злиться і щосили намагається це приховати.
  Я підходжу повільно, без зайвого поспіху.
  — Назаре, — каже Власенко.
  — Олександре. — ми тиснемо руки коротко, по-справі. І тільки потім я дивлюся на неї.
  — Торі.
  — Назар. — її голос рівний, але занадто, наче вона тримає його силою.
  Пауза затягується, тому я беру її валізу і розвертаюся у бік стійки реєстрації.
  — Ходімо.
  — Я можу сама.
  Дивлюся на Торі кілька секунд.
  — Не сумніваюся. Але зараз не до твого "я сама".
  Її очі спалахують живо, яскраво. І це виглядає небезпечно.
  — Ти завжди такий? — питає Торі тихіше.
  — Який?
  — Той, хто вирішує за інших.
  Я нахиляюся трохи ближче, щоб тільки вона чула.
  — Зараз — так.
  Її дихання збивається ледь помітно, але я це бачу.
  — Мені це не подобається.
  — Мені теж. — і це правда.
  Власенко дивиться на нас уважно, занадто уважно.
  — Подзвони, як приземлитеся, — каже він доньці.
  — Добре. — Торі не дивиться на нього, тільки на мене.
  Ми проходимо контроль без зайвих слів. Поруч, але не разом. В літаку вона сідає біля вікна. Я — поруч. Торі дивиться в ілюмінатор, а не на мене.
  — Ти серйозно думаєш, що це нормально? — питає раптом.
  Я не відразу відповідаю.
  — Ні.
  Вона повертається здивована.
  — Тоді навіщо це все?
  — Бо іноді нормальність — це розкіш.
  — Ти завжди говориш загадками? — кидає вона.
  — Тільки коли не хочу говорити правду повністю.
  — А зараз?
  Я затримую погляд на ній трохи довше необхідного.
  — Зараз саме той випадок.
  Торі відвертається знову, але цього разу її плечі напружені.
  Літак починає рух. Тиша між нами стає густішою, і я раптом ловлю себе на думці, що це тільки початок, і що далі буде гірше. Бо поруч зі мною сидить не просто донька мого друга, а проблема, яку я сам погодився забрати з собою. І від якої вже не зможу відмовитися.