Розділ 8. Торі

  Я дізнаюся, що все вирішено остаточно і розпочалася активна підтоговка, не від тата, а від мами.
  — Ти їдеш, — каже вона спокійно, ніби ми обговорюємо погоду або що буде на вечерю.
  Стою в дверях вітальні, ще не знявши куртку, і дивлюся на неї так, ніби не впізнаю.
  — Я знаю, — відповідаю сухо.
  — Із Назаром. — в її голосі вловлюю незвичну інтонацію.
  Цього разу я не одразу відповідаю. Повільно проходжу в кімнату, ставлю сумку на крісло, сідаю навпроти матері.
  — Тебе це влаштовує?
  Вона підіймає очі від телефону.
  — Так безпечніше.
  Я криво усміхаюся.
  — Ти навіть не намагаєшся зробити вигляд, що це моє рішення.
  — Бо це не так.
  Її чесність дратує більше, ніж будь-яка брехня.
  — Тоді давай чесно, — я схиляю голову. — Ти справді вважаєш, що він найкращий варіант?
  Мати дивиться на мене уважніше. І от тепер я бачу це — ледь помітну зміну в погляді.
  — Так, — каже вона повільніше.
  — Чому?
  — Бо він знає, як працює цей світ.
  — І це має мене заспокоїти?
  — Це має тебе врятувати. — її тон холодний, чіткий, наче вона говорить не як мати, а як людина, яка звикла прораховувати ризики.
  І раптом я відчуваю себе не донькою, а активом, фактором, проблемою.
  — Ти його знаєш, — кажу тихо. І це не питання.
  Мати ледь помітно напружується.
  — Ми давно знайомі.
  — Наскільки давно?
  — Достатньо. — знову відповідь звучить так, ніби вона щось приховує, ніби… Відганяю цю думку, бо це дурість.
  — Я не хочу їхати, — кажу я ще тихіше.
  Вона дивиться на мене довго, і на секунду її обличчя стає м’якшим.
  — Я знаю.
  — Тоді чому…
  — Бо іноді «не хочу» нічого не означає. — це б’є сильніше, ніж я очікувала. Я опускаю погляд і стискаю пальці.
  — А якщо я відмовлюся?
  Мама мовчить, і цього разу ця тиша важча.
  — Тоді буде гірше, — каже вона нарешті.
  Я піднімаю очі.
  — Для кого?
  — Для всіх.
  Виходжу з кімнати раніше, ніж скажу щось зайве. Підіймаюся до себе, зачиняю двері і тільки тоді дозволяю собі видихнути. Кімната здається чужою, ніби я вже тут не живу. Сідаю на ліжко, дивлюся на речі навколо: фотографії, книги, різні дорогі серцю дрібнички. Моє життя, яке зараз просто маю спакувати у валізу.
  Я не помічаю, як починаю збиратися. Роблю все автоматично. Речі летять у валізу швидше, ніж потрібно. Футболки, джинси, сукні. Я зупиняюся і дивлюся на одну з них. Ту саму, в якій була на вечірці, і одразу згадую. Погляд Назара, його голос. «Маленька.» Я різко закриваю валізу.
  — Ідіот, — шепочу, але не впевнена, кому саме це кажу. Йому чи собі.

  Телефон дзвонить так голосно і раптово, що я здригаюся. На дисплеї незнайомий номер. Я дивлюся на екран кілька секунд і відповідаю.
  — Алло?
  — Збирай речі, Торі.
  Я завмираю, бо одразу впізнаю цей голос. Трохи хриплуватий, ніби він щойно прокинувся або довго мовчав.
  — Назар?
  — Завтра виліт. У тебе є доба, що зібратися.
  — Ти навіть не запитав, чи я згодна.
  — Це не обговорюється. — його тон рівний і це злить.
  — Але я не готова так швидко все покинути. — чую, як він дихає, повільно, контрольовано.
  — Тоді звикни, що не все в цьому житті залежить від тебе.
  Я стискаю телефон.
  — Я не поїду.
  — Поїдеш.
  — Чому ти такий впевнений?
  — Бо я вже взяв це на себе.
  Моє серце пропускає удар.
  — Я не просила.
  — Знаю.
  — Тоді навіщо?
  Пауза затягується, і я майже впевнена, що він не відповість, але він відповідає.
  — Бо інакше тебе втягнуть у те, з чого ти не вийдеш. — його голос змінюється, стає нижчим, серйознішим. І це вперше звучить не як наказ, а як попередження.
  Поки роздумую, що сказати, виклик обривається. Я повільно опускаю телефон і довго сиджу в тиші. Я злюся на Назара, на батьків, на ситуацію, але десь глибоко з’являється інше відчуття. Тривожне, незрозуміле, бо я починаю вірити, що це не просто примха і не просто контроль. Це щось серйозніше, і я вже всередині цього.