Розділ 6. Торі

  Після тієї розмови я намагаюся триматися подалі від Назара: занурююся в навчання, зустрічі з Софією, університетські проєкти, намагаюся жити так, ніби нічого не сталося. Ніби його немає, ніби його погляд не повертається до мене щоразу, коли я залишаюся одна.
  — Ти якась дивна останнім часом, — каже Софія, коли ми сидимо в кав’ярні біля університету.
  Я кручу чайну ложку в чашці, не піднімаючи на подругу очей.
  — Просто багато всього.
  — Угу, — тягне вона. — І це «багато всього» випадково не темноволосе, небезпечне і старше за нас на пів життя?
  — Ми вже це обговорювали.
  — І я досі вважаю, що ти вляпалась.
  — Ні в що я не вляпалась.
  Софія мовчить секунду, формулуючи думку.
  — Тоді чому ти зараз виглядаєш так, ніби намагаєшся переконати в цьому себе?
  Мені немає що відповісти, бо вона має рацію.

  Університет трохи допомагає відволіктися. Люди, шум, лекції, дедлайни — все це створює ілюзію нормальності. Але варто мені залишитися наодинці і все повертається: його голос, його погляд, його слова. «Це стало б проблемою.» Я стискаю зуби.
  — Ідіот, — тихо бурмочу сама собі. Бо Назар правий, і саме це дратує мене найбільше.

  Увечері вдома атмосфера інша. Я відчуваю це одразу, як тільки переступаю поріг. У будинку занадто тихо. Мама сидить у вітальні, дивиться в телефон, але не гортає світські новини. Тато ходить по кімнаті, розмовляючи по телефону. Тон його різкий, уривчастий, якого вже давного від нього не чула. Трохи спантеличена завмираю на сходах.
  — Я сказав, це питання треба закрити сьогодні, — голос тата холодний. — Мене не цікавлять виправдання.
  Батько деякий час мовчки слухає відповідь співрозмовника, а потім різко кидає:
   — Ні. Я не буду чекати.
  Тато скидає виклик, стиха лається і тоді помічає мене. На секунду вираз його обличчя змінюється.
   — Торі. — такої інтонації я ще від нього не чула, тому починаю дужче хвилюватися.
  — Щось сталося?
  Але відповіді так і не отримує. Батько мовчить і по очах бачу, що роздумує, що можна мені розповідати.

  Пізніше, коли мама йде до себе, я знаходжу до кабінету батька. Він підіймає втомлені очі. Я не пам’ятаю, коли бачила його таким востаннє.
  — Сядь, — каже він тихо. Я сідаю навпроти. Серце калатає щораз швидше. — У мене проблеми.
  — Наскільки серйозні?
  — Настільки, що це може зачепити тебе.
  Від такої інформації у мене холоне всередині.
  — Що це означає?
  Тато дивиться на мене довго, наче зважує, скільки сказати.
  — Є люди, з якими я не домовився. І вони можуть спробувати тиснути через тебе.
  Я кілька секунд мовчу, намагаючись трохи заспокоїти серцебиття.
  — Тато, ти жартуєш?
  — Ні, на жаль. — його голос спокійний. — Але я не дозволю, щоб з тобою щось сталося.
  І щось таке є в тому занадто спокійному голосі, що вперше за довгий час мені стає по-справжньому страшно.
  — Що ти будеш робити? — питаю тихо.
  Батько відкидається на спинку крісла.
  — Є кілька варіантів. Один із них — відправити тебе звідси на деякий час.
  Я різко підіймаю голову і думаю, що мені почулося.
  — Що?
  — Це тимчасово.
  — Ні.
  Тато голосно зітхає, наче я ще більше його втомила своїми запитаннями.
  — Торі…
  — Ні, — повторюю я твердіше. — Я нікуди не поїду.
  — Це не обговорюється.
  — Для мене — так. — ми дивимося один на одного, і я розумію, що він уже прийняв рішення.
  — З ким? — питаю раптом.
  Він хмуриться.
  — Що ти має на увазі?
  — Якщо ти хочеш мене відправити подалі, то з ким? Мама, охорона?
  Батько мовчить. Пауза коротка, але достатня, щоб я змогла зрозуміти, що вже знаю відповідь, ще до того, як він її вимовляє.
  — З Назаром.
  — Ні. — це виходить майже пошепки, бо сил на гучну суперечно раптом не стало.
  — Це найкращий варіант, — спокійно каже тато. — Він скоро їде, і я довіряю йому.
  — А я — ні. — вже знаю, що сперечатися марно, коли батько все вирішив, але змовчати не можу.
  — Ти його не знаєш. Назар надійна людина, і в поточній ситуації він єдиний, на кого можна покластися.
  — Ні, — я хитаю головою. — Ти не можеш просто вирішити це за мене.
  — Можу, — відповідає батько жорстко. — Бо мова йде про твою безпеку.
  Я мовчу, дихання пришвидшується, серце б’ється в горлі.
  — Це ненадовго, — додає він уже тихіше. — Я все вирішу, і ти повернешся.
  Дивлюсь на батька і розумію, що він все вирішив остаточно та не відступить.
  — Коли? — питаю глухо.
  — За кілька днів.
  Всього кілька днів і все моє життя перевернеться.

  Я виходжу з кабінету батька, майже не відчуваючи підлоги під ногами. Все змішується: страх, злість і щось ще, щось небезпечне. Бо є одна думка, яку я не хочу визнавати, але вона все одно з’являється. Я знову побачу Назара, і цього разу ми будемо поруч постійно. А я не впевнена, що це хороша ідея.