Розділ 2. Назар

  Я не планував залишатися так довго. Подібні заходи — це формальність. Показати обличчя. Потиснути руки. Закрити питання. І піти. Але я затримався. І причина була надто очевидною, щоб її ігнорувати. Торі Власенко.
  Стою біля панорамного вікна в готельному номері, дивлюся на нічне місто і кручу в пальцях склянку з віскі. Лід давно розтанув, але я все одно роблю ковток. Гірко. Як і має бути. Вона не виходить з голови. Не тому, що красива. Таких я бачив сотні. І не тому, що молода. А тому, як вона дивилася. Без гри. Без досвіду. Без страху… хоча він з’явився пізніше. Чисто. І це — проблема. Я заплющую очі на секунду, намагаючись стерти цей образ. Марно.
  — Ти сьогодні не в настрої, — лунає жіночий голос позаду.
  Я навіть не обертаюся.
  — Я ніколи не в настрої для розмов, Віко.
  Вона тихо сміється. Її кроки м’які, повільні. Вона знає, як рухатися так, щоб на неї дивилися.
І я колись дивився. Зараз — ні. Її руки ковзають по моїх плечах, вниз, по грудях. Вона притискається до спини, гаряча, знайома. Передбачувана.
  — Брешеш, — шепоче вона біля вуха. — Просто сьогодні думаєш про іншу.
  Я повільно повертаю голову.
  — Ревнуєш?
  — Цікаво, — усміхається вона, обходячи мене і зупиняючись навпроти. — Це щось нове.
  Вікторія завжди була красивою. Доглянута, впевнена, відверта. Вона знала, навіщо приходить. І я знав. Жодних ілюзій. Жодних обіцянок.
  Я ставлю склянку на стіл.
  — Не вигадуй, — кажу коротко.
  Але вона не відступає. Навпаки — робить крок ближче.
  — Тоді доведи.
  Її пальці ковзають по ґудзиках моєї сорочки. Повільно. Навмисно. Вона дивиться мені в очі, ніби кидає виклик. Раніше це працювало. Сьогодні — ні. Я перехоплюю її зап’ястя.
  — Не грайся.
  Віка завмирає на секунду. Потім усміхається ще ширше.
  — Тобі ж подобається, коли граються з тобою, Назаре.
  Я дивлюся на неї довше, ніж потрібно. І в якийсь момент відпускаю. Не тому, що хочу. А тому, що простіше. Вона знову торкається мене — впевнено, знаючи, де і як. Її губи ковзають по шиї, нижче. Все знайоме до дрібниць. Тіло реагує. Автоматично. Без думок. Але проблема в тому, що думки нікуди не зникають. Темне волосся. Очі, які дивляться занадто прямо.
  — Назаре… — тихо видихає Віка.
  Я різко притискаю її до себе, змушуючи замовкнути. Це швидше. Жорсткіше. Без ніжності. Так, як має бути. Без почуттів. Вона відповідає одразу — звично, гнучко, без питань. Її пальці впиваються в мене, дихання збивається. Але я вже знаю, що це нічого не змінить. Жодного ефекту. Жодного забуття. Коли все закінчується, вона дивиться на мене уважно.
  — Все ж таки інша, — тихо каже вона.
  Я застібаю сорочку, не відповідаючи.
  — Хто вона?
  Беру склянку знову.
  — Це не має значення.
  — Має, якщо ти зараз дивишся крізь мене.
  Пауза. Я підіймаю очі.
  — Не переходь межу, Віко.
  Вона мовчить кілька секунд. А потім усміхається — але вже інакше. Холодніше.
  — Добре, — каже вона. — Але я подивлюся, чим це закінчиться.
  Віка бере сумку і йде, не обертаючись. Двері тихо зачиняються. І тільки тоді в кімнаті стає по-справжньому тихо.

  Я знову підходжу до вікна. Місто не змінилося. Я — теж. Так має бути. Я завжди контролюю ситуацію. Завжди. Але сьогодні… Я стискаю щелепу. Бо вперше за довгий час з’являється думка, яка мені не подобається. Торі Власенко — проблема. І якщо я не зупиню це зараз… Вона стане набагато більшою.