Розділ 2. Назар

  Я не планував залишатися надовго. Подібні заходи — це формальність, щоб показати обличчя, потиснути руки, закрити питання і піти. Але я затримався, і причина була надто очевидною, щоб її ігнорувати. Торі Власенко.
  Стою біля панорамного вікна в готельному номері, дивлюся на нічне місто і кручу в пальцях склянку з віскі. Лід давно розтанув, але я все одно роблю ковток, гірко як і має бути. Дівчина не виходить з голови. Не тому, що красива, таких я бачив сотні. І не тому, що молода, а тому, як вона дивилася. Без гри, без досвіду, без страху, хоча він і з’явився трохи пізніше. Я заплющую очі на секунду, намагаючись стерти її образ, але марно.
  — Ти сьогодні не в настрої, — лунає жіночий голос позаду, та я навіть не обертаюся.
  — Знаєщ же, що я ніколи не в настрої для розмов, Віко.
  Вона тихо сміється. Її кроки м’які, повільні, вона знає, як рухатися так, щоб на неї дивилися.
І я колись дивився, але зараз — ні. Її руки ковзають по моїх плечах, вниз, по грудях. Віка притискається до спини, гаряча, знайома, передбачувана.
  — Брешеш, — шепоче вона біля вуха. — Просто сьогодні думаєш про іншу.
  Я повільно повертаю голову.
  — Ревнуєш?
  — Цікаво, — усміхається вона, обходячи мене і зупиняючись навпроти. — Це щось нове.
  Вікторія завжди була красивою, доглянутою, впевненоб, відвертою. Вона знала, навіщо приходить, і я знав. Між нами жодних ілюзій, жодних обіцянок.
  Я ставлю склянку на стіл.
  — Не вигадуй, — кажу коротко.
  Але вона не відступає, навпаки робить крок ближче.
  — Тоді доведи.
  Її пальці ковзають по ґудзиках моєї сорочки повільно, навмисно. Вона дивиться мені в очі, ніби кидає виклик. Раніше це працювало, але не сьогодні. Я перехоплюю її зап’ястя.
  — Не грайся.
  Віка завмирає на секунду, потім усміхається ще ширше.
  — Тобі ж подобається, коли граються з тобою, Назаре.
  Я дивлюся на неї довше, ніж потрібно, і в якийсь момент відпускаю. Не тому, що хочу, а тому, що так простіше. Вона знову торкається мене впевнено, знаючи, де і як. Її губи ковзають по шиї, потім нижче. Все знайоме до дрібниць, тому тіло  звично реагує, автоматично, без думок. Але проблема в тому, що думки нікуди не зникають. Перед очима темне волосся, очі, які дивляться занадто прямо.
  — Назаре… — тихо видихає Віка.
  Я різко притискаю її до себе, змушуючи замовкнути. Це швидше, жорсткіше, без  краплини ніжності. Так, як має бути, без почуттів. Вона відповідає одразу — звично, гнучко, без питань. Її пальці впиваються в мене, дихання збивається, але я вже знаю, що це нічого не змінить. Бо жодного ефекту, жодного забуття. Коли все закінчується, Віка дивиться на мене уважно.
  — Все ж таки інша, — тихо каже вона.
  Я застібаю сорочку, не відповідаючи.
  — Хто вона?
  Беру склянку знову.
  — Це не має значення.
  — Має, якщо ти зараз дивишся крізь мене.
  — Не переходь межу, Віко.
  Вона мовчить кілька секунд, а потім усміхається, проте вже інакше, холодніше.
  — Добре, — каже вона. — Але я подивлюся, чим це закінчиться.
  Віка бере сумку і йде, не обертаючись. Двері тихо зачиняються, і тільки тоді в кімнаті стає по-справжньому тихо.

  Я знову підходжу до вікна. Місто не змінилося, я — теж. І так має бути, бо я завжди контролюю ситуацію. Завжди, але сьогодні щось пішло не так, стався збій. Я стискаю щелепу, бо вперше за довгий час з’являється думка, яка мені не подобається. Торі Власенко — це проблема, і якщо я не зупиню це зараз, вона стане не просто проблемою.