Розділ 1. Торі

  Я ненавиджу такі вечори. Вони завжди однакові: дорогий алкоголь, чужі люди з надто гучним сміхом і запах парфумів, який душить швидше, ніж слова. День народження тата — це не свято. Це демонстрація. Грошей. Впливу. Контролю.
  Стою біля столу з шампанським, обережно тримаючи келих, ніби він може врятувати мене від цієї нудьги. Мама десь поруч — ідеальна, холодна, як завжди. Вона навіть усміхається так, ніби це ще один аксесуар до сукні.
  — Торі, — голос тата звучить поруч, змушуючи мене випростатися. — Іди сюди.
  Я зітхаю всередині, але слухаюсь. І саме тоді я його бачу. Він стоїть трохи осторонь, ніби цей світ йому не цікавий. Темний костюм сидить ідеально, руки в кишенях, погляд спокійний… надто спокійний. І водночас — небезпечний. Назар Дорошенко. Я не знаю, чому одразу розумію, хто він.
Можливо, через те, як змінюється голос тата, коли він до нього звертається.
  — Назаре, — каже він із повагою, якої я майже ні до кого не чула. — Радий, що ти зміг приїхати.
  Вони тиснуть руки. І в цей момент його погляд ковзає до мене. Я не встигаю підготуватися. Це не просто погляд. Це… ніби він бачить більше, ніж має. Ніби роздягає — не тіло, а думки. Я мимоволі стискаю пальці на келиху.
  — Моя донька, — продовжує тато. — Торі.
  — Приємно, — каже Назар.
  Його голос низький, спокійний. Занадто спокійний. Я киваю.
  — Навзаєм.
  І це все. Кілька секунд. Кілька слів. Але щось уже не так. Я відчуваю це в повітрі між нами — напругу, яку не можна пояснити. Неправильну. Заборонену. Його погляд затримується на мені на мить довше, ніж потрібно. І цього достатньо.

  Пізніше я намагаюся повернутися до розмов із друзями, але нічого не виходить. Я постійно відчуваю його присутність. Наче він десь поруч. Наче дивиться.
  — Ти зависла, — шепоче Софія, нахиляючись до мене. — Хто він?
  Я роблю вигляд, що не розумію.
  — Хто?
  Вона закочує очі.
  — Не прикидайся. Той, у чорному. Я бачила, як ти на нього дивишся.
  Відвертаюся, зробивши ковток шампанського.
  — Ніяк я не дивлюся.
  — Та звісно, — усміхається подруга. — Тільки щоки почервоніли.
  Хочу щось відповісти, але не встигаю. Бо коли підіймаю очі… Він уже дивиться. Прямо на мене. І цього разу — без жодного прикриття. Мені стає жарко. Я різко відвертаюся.
  — Він старший, — тихо каже Софія. — І небезпечний. Ти це теж бачиш?
  Я мовчу. Бо так. Бачу. І саме тому не можу перестати думати про нього.

  Вечір тягнеться довго. Занадто довго. І коли вже думаю, що він поїхав… Я помиляюся. Виходжу на терасу, щоб подихати. Повітря прохолодне, свіже — рятівне після задушливого залу.
  — Втікаєш? — його голос позаду змушує мене завмерти.
  Я повільно обертаюся. Назар стоїть зовсім близько. Занадто близько.
  — Просто… захотілося тиші, — відповідаю я, намагаючись звучати спокійно.
  Він киває, ніби розуміє. Але не відходить. Навпаки — робить крок ближче. Я відчуваю його запах. Щось гірке, тепле, чоловіче. І це збиває з пантелику більше, ніж має.
  — Тобі тут не подобається, — каже він тихо.
  Це не питання. Я знизу вверх дивлюся на нього.
  — А вам подобається?
  Ледь помітна усмішка торкається його губ.
  — Я звик.
  Пауза. Занадто довга. Його погляд знову ковзає по мені — повільно, уважно. І я відчуваю це фізично.
  — Скільки тобі? — питає він.
  — Двадцять один.
  Назар мовчить секунду.
  — Маленька.
  Я різко вдихаю.
  — Я не маленька.
  Цього разу він усміхається по-справжньому. Ледь. Небезпечно.
  — Побачимо.
  Моє серце б’ється швидше. Це неправильно. Все в цьому моменті — неправильно. Але я не йду. І він теж. Між нами — напруга, яку можна різати ножем.
  — Назаре! — лунає голос тата зсередини.
  Він не відразу реагує. Його погляд усе ще на мені.
  — Гарного вечора, Торі, — каже він тихо.
  І тільки після цього відходить. Залишаючи мене одну. Зі збитим диханням. І дивним, тривожним відчуттям… Що це тільки початок.