Розділ 1. Торі

  Як же я ненавиджу такі вечори. Вони завжди однакові: дорогий алкоголь, незнайомі люди з надто гучним сміхом і запах парфумів, який не дає нормально дихати. День народження тата — це не свято, а демонстрація. Демонстрація грошей, впливу, контролю.
  Стою біля столу з шампанським, обережно тримаючи келих, ніби він може врятувати мене від цієї нудьги. Мама десь поруч — ідеальна, холодна, як завжди. Вона навіть усміхається так, ніби усмішка це ще один аксесуар.
  — Торі, — голос тата звучить поруч, змушуючи мене випростатися. — Іди сюди.
  Я зітхаю, проте змушена послухаюсь. І саме тоді я його бачу. Чоловік стоїть трохи осторонь, ніби цей світ йому не цікавий. Темний костюм сидить на ньому ідеально, руки в кишенях, погляд спокійний, аж надто спокійний. І водночас — небезпечний. Назар Дорошенко. Не знаю чому, але одразу розумію, що це саме він. Можливо, через те, як змінюється голос тата, коли він до нього звертається.
  — Назаре, — каже тато із повагою, якої я майже ні до кого не чула. — Радий, що ти зміг приїхати.
  Чоловіки тиснуть руки і в цей момент погляд Назара ковзає до мене. Я не встигаю підготуватися. Це не просто погляд. Це так, ніби він бачить більше, ніж має. Ніби роздягає — не тіло, а думки. Я мимоволі стискаю пальці на келиху.
  — Моя донька, — продовжує тато. — Торі.
  — Приємно познайомитися, — каже Назар. Його голос низький, спокійний. 
  — Навзаєм.
  І це все. Кілька секунд, кілька слів, але щось уже не так. Я відчуваю це в повітрі між нами — напругу, яку не можна пояснити, неправильну, заборонену. Його погляд затримується на мені на мить довше, ніж потрібно. І цього достатньо.

  Пізніше я намагаюся повернутися до розмов із друзями, але нічого не виходить. Я постійно відчуваю присутність Назар, наче він десь поруч і постійно спостерігає за мною.
  — Ти зависла, — шепоче Софія, нахиляючись до мене. — Хто він?
  Я роблю вигляд, що не розумію. Вона закочує очі.
  — Не прикидайся. Той, у чорному. Я бачила, як ти на нього дивишся.
  Відвертаюся, зробивши ковток шампанського.
  — Ніяк я не дивлюся.
  — Та звісно, — усміхається подруга. — Тільки щоки почервоніли.
  Хочу щось відповісти, але не встигаю, бо коли підіймаю очі, він уже дивиться прямо на мене. І цього разу без жодного прикриття. Мені стає жарко і я різко відвертаюся.
  — Він старший, — тихо каже Софія. — І небезпечний. Ти це теж бачиш?
  Я мовчу, бо так, бачу. І саме тому не можу перестати думати про нього.

  Вечір тягнеться довго, занадто довго. І коли вже думаю, що Назар поїхав, виходжу на терасу, щоб подихати. Повітря прохолодне, свіже, рятівне після задушливого залу.
  — Втікаєш? — голос Назара позаду змушує мене завмерти.
  Я повільно обертаюся. Він стоїть зовсім близько.
  — Просто захотілося тиші, — відповідаю, намагаючись звучати спокійно.
  Чоловік киває, ніби розуміє, але не відходить. Навпаки робить крок ближче. Я відчуваю його запах, щось гірке, тепле, чоловіче. І це збиває з пантелику більше, ніж має.
  — Тобі тут не подобається, — каже він тихо. І це не питання. Я дивлюся на нього знизу вверх.
  — А вам подобається?
  Ледь помітна усмішка торкається його губ.
  — Я звик. — його погляд знову ковзає по мені повільно, уважно. І я відчуваю це фізично. — Скільки тобі? — питає Назар.
  — Двадцять один.
  Він мовчить секунду, ніби подумки прораховує варіанти.
  — Маленька.
  Я різко вдихаю.
  — Я не маленька.
  Цього разу Назар усміхається по-справжньому, але від того не менш небезпечно.
  — Побачимо.
  Моє серце б’ється швидше. Все в цьому моменті неправильно, але я не йду. І він теж. Між нами  напруга, яку можна різати ножем.
  — Назаре! — раптом лунає голос тата зсередини.
  Він не відразу реагує, бо його увага усе ще зосереджена на мені.
  — Гарного вечора, Торі, — каже Назар тихо.
  І тільки після цього відходить, залишаючи мене одну зі збитим диханням і дивним тривожним відчуттям, що це тільки початок.