Кіра сиділа зі старим зламаним олівцем в зубах, ніби він мав їй допомогти закінчити роботу. Було уже пізно, на дворі стемніло і почав падати сніг. Був січень, вечір перед Різдвом, а це щойно перший сніг цієї зими. Цей понеділок був найгірший зі всіх, не лише, бо Кіра мала дописати статтю про нікому нецікаву чортівню, але і через хурделицю, яка набирала обертів зовні.
Офіс був порожнім, чутно було лише, як за вікном вітер рве все на своєму шляху та ще й снігом прикриває. Восьма година вечора, усі нормальні люди уже давно повечеряли і ввімкнули вогники на ялинці. У Кіри вогники світились на невеликій статуетці Санти, що тряслась при кожному русі, на столі.
— Дожилась ти, Кіро. Нижче вже нікуди падати. Ну, Санто, таксі і додому, га? — Пальці легко стукнули по круглому пластикову носі Санти і той знову почав трястись. Служба таксі довго не відповідала, невдоволений голос диспетчера все ж пролунав. — Добрий вечір, я хочу замовити таксі.
— Не вийде, пані.
— Що, вибачте?
— Ви дивились за вікно? Жодна машина не виїде на виклик, поки не стихне буревій. За прогнозами годинки за дві має все вщухнути.
— Годинки дві? Але... Запишіть хоч адресу. Нехай приїде, коли можна буде.
— Мені шкода, та нічим допомогти не можу, — на такій не дуже позитивній ноті дівчина диспетчер завершила розмову, не даючи змоги Кірі висловити своє обурення.
— От нахаба!
Єдине, що залишалось робити, це відсидіти дві години на роботі. Перспектива так собі, але Кіра переконувала, що це знак небес, щоб закінчити кляту статтю. Вона знову втупилася в екран, пальці клацали на клавіатурі, а вираз обличчя ставав що раз страшнішим від злості. Дівчина чим більше перечитувала написане, тим більше їй усе не подобалось. Тема була така нудна і не цікава, що Кіра готова була розплакатися.
Коли погляд ковзнув на годинник, то пройшло заледве півгодини від дзвінка по таксі. Олівець знову тримався в зубах, тіло гойдалося на кріслі, яке сміло можна було назвати інвалідом, а порожня сторінка в текстовому редакторі так і залишилась без словечка.
— Мені треба розвіятись. Тільки як?
На поверсі, де знаходилось штаб квартира місцевих писак, як їх часто називали мешканці, стояла мертва тишина. Єдиними, хто міг швендятися тут в такий час і день, це охоронець Іван та прибиральник Петро. З кожним стосунки були на рівні «добрий день-до побачення», про жодного нічого не знала Кіра, окрім імені і посади. Та й це вперше, коли вона так довго затрималась на роботі. Великого бажання спілкуватись з цими кругленькими особинами чоловічої статі якось зовсім не було.
Зате в голові забрела інша шалена ідея, як себе розвеселити. Ідея була трохи неетична щодо політики роботи, але така весела і з крихтою авантюри, що Кіра не могла собі відмовити реалізувати її. Сумочку вона запхнула подалі під стіл, телефон взяла, звичайно, з собою, він в неї й так на беззвучному режимі цілий день. Усі ці вітання зі святвечором починали приходити ще з самого ранку, а зайві звуки відволікали від роботи.
Ноги затекли від, уже й сама не пам'ятає скількох, годин сидіння за комп'ютером. Кіра пройшлася повільною, модельною ходою до дверей, які вели у загальний коридор, з якого модна було попасти в будь-який офіс на цьому поверсі. В самому кінці коридору, за рогом, біля парадного входу було місце охоронця Івана, в іншому кінці коридору, де було розгалуження в дві сторони, були два приміщення, які належали до володінь Петра.
Колись Анька, бухгалтерка, розказувала, що бачила на власні очі, як прибиральник лягає на деякий час подрімати, десь перед восьмою, і лише після двох, а то і трьох, годин сну йде обходити кабінети і виносити сміття. Робити свою роботу, тобто. А ключі від усіх приміщень тримає біля себе, зазвичай, але не тоді, коли спить. В цей час він їх вішає в своїй підсобці, де тримає усі інструменти для роботи: швабру, відро, хімзасоби. Що Анька робила тут так пізно, це уже історія замовчувала, але інформація достовірна на всі сто.
Ось саме про це і згадала Кіра, коли хиталася на своєму старому кріслі. А були ж такі приміщення, до яких вхід строго заборонений. Це були особисті склади начальства. Усім завжди було цікаво, що ж там таке є. Та ніхто не наважувався туди заглянути, робота важливіша за цікавість.
Тільки зараз робоче місце під знаком питання, бо стаття й досі не написана, а друк уже зранку, задовольнити свою цікавість і повеселитись Кіра не була проти. В коридорі панували напівсутінки, чутно лише, як вітер задував. Спершу потрібно було переконатись, що Іван теж спить, або що краще, і зовсім пішов кудись. Щоб впіймали її на гарячому, а потім із соромом і скандалом витурили — в план не входило.
Кіра повільно, обережно, на пальцях, попрямувала в кінець коридору, лампа на столі світилась, Іван теж сидів на місці, але з навушниками у вухах і стопкою коміксів неподалік. Усмішка сама з'явилась на обличчі, перший компромат, як на руці. Охороняє Іван і все, і всіх. Зате не потрібно турбуватися, що застукає Кіру за нишпоренням.
Вона швиденько, та все ж так само тихо, побігла в інший кінець. Заглянула у «105» — це і була підсобка, ключі і справді висіли біля дверей. Та спершу перевірити, що робить Іван. Двері, де зазвичай спить прибиральник, були трохи прочинені. Рівно на стільки, що видно було порожнє ліжко. Івана не було, що трохи здивувало дівчину, але Кіра сприйняла це, як ще один хороший знак.
В руках уже була в'язка ключів, важка, громіздка, яка мала пролити світло на брудні таємниці начальства. Двері, які мали стати першими, належали до керівника відділу Карпівни. Клац-клац і замок піддався, в середині було темно і лячно. Карпівна була ще тою мегерою, здавалось, вона не має почуттів і взагалі не здатна на якісь суто жіночі уподобання. Кіра пройшла в середину, сотні папок, стелажі, заповнені паперами. Нічого цікавого.
— Мабуть, в неї і таємниць то нема. Ніби, звідки, запитаю. А це що таке?