1

Дощ падав уже третю годину.
Не звичайний дощ, який колись просто стукав по дахах і залишав після себе калюжі. У місті майбутнього вода змішувалася зі світлом тисяч рекламних екранів, відбивалася від металевих доріг і перетворювала вулиці на довгі блискучі ріки.
Над містом височіли хмарочоси.
Їхні верхівки губилися серед темних хмар, а між будинками постійно пролітали транспортні дрони. Одні перевозили людей, інші — посилки, треті належали поліції.
На кожному перехресті висіли камери.
На кожній великій вулиці працювали сканери.
Місто знало майже про кожного.
Але сьогодні вночі воно мало дізнатися про того, кого не повинно було бачити.
— Знову запізнюєшся, — почувся голос у навушнику.
Хлопець усміхнувся.
— Я не запізнююся.
— Ти вже на сім хвилин спізнився.
— Значить, мій годинник поспішає.
— Богдане.
— Добре, добре. Я вже їду.
Богдан Сокіл натиснув кнопку на кермі.
Двигун тихо загуркотів.
Перед ним відкрилася темна дорога, освітлена синіми смугами навігації. Машина була старою за сучасними мірками. Їй уже виповнилося майже десять років, а в місті, де нові моделі змінювалися ледь не щороку, це вважалося майже старовиною.
Але Богдан любив її.
Вона була швидкою.
І головне — він знав її характер.
— Тільки не кажи, що знову вирішив скоротити через старий промисловий район, — сказав голос у навушнику.
Богдан подивився на карту.
На головній дорозі був затор.
Транспорт стояв майже нерухомо.
— Саме це я й хотів сказати.
— Богдане, там закритий сектор.
— Я знаю.
— Там камери.
— Знаю.
— Там патрулі.
— Це теж знаю.
— Тоді навіщо ти туди їдеш?
Богдан натиснув на педаль.
— Бо інакше запізнюся ще на десять хвилин.
Машина різко набрала швидкість.
Місто залишилося позаду.
Через кілька секунд він уже звернув на вузьку дорогу, де не було яскравих рекламних екранів. Тут панували темрява, дощ і тиша.
Промисловий район давно перестав працювати.
Колись тут виготовляли деталі для транспортних систем, але після появи автоматичних фабрик заводи закрили. Більшість будівель знесли.
Та деякі залишилися.
Саме там Богдан мав зустрітися зі своїм другом.
— Я вже біля старого термінала, — сказав він.
— Бачу тебе.
Богдан підняв очі.
На даху невеликої будівлі стояв хлопець у темній куртці.
Він помахав рукою.
Богдан зупинив машину.
— Нарешті, — сказав хлопець, коли Богдан вийшов.
— Я теж радий тебе бачити, Артеме.
Артем похитав головою.
— Ти колись навчишся приходити вчасно?
— Ні.
— Я так і думав.
Вони зайшли всередину.
Стара будівля була майже порожньою. На стінах залишилися старі екрани, дроти та знаки попередження.
Артем підійшов до металевого столу.
На ньому лежав невеликий чорний пристрій.
— Що це? — запитав Богдан.
— Сам не знаю.
— Ти приніс мені річ і не знаєш, що це?
— Я знаю тільки те, що її не можна було залишати на вулиці.
Богдан уважно подивився на пристрій.
Він був приблизно розміром із долоню.
Без кнопок.
Без екрана.
Лише маленький срібний символ посередині.
Три лінії, що перетиналися в одному місці.
— Де ти це знайшов?
Артем озирнувся.
— Біля старого тунелю.
— Якого саме?
— Того, що веде під сектором дев'ять.
Богдан замовк.
— Ти був там?
— Так.
— Навіщо?
— Хотів перевірити одну річ.
— Яку?
Артем дістав телефон і показав запис.
На екрані з'явилася карта.
Червона лінія проходила через промисловий район, потім зникала під землею.
— Що це?
— Маршрут.
— Куди?
— Не знаю.
Богдан збільшив карту.
— Це не офіційна транспортна мережа.
— Саме так.
— Звідки ти її взяв?
Артем не відповів.
— Артеме?
— З одного старого сервера.
— Ти зламав сервер?
— Не зовсім.
— Що означає «не зовсім»?
— Я знайшов його відкритим.
Богдан засміявся.
— Ти жахливий брехун.
— Я знаю.
Вони кілька секунд мовчали.
Десь за стіною почувся гул.
Обидва повернули голови.
— Що це було? — запитав Богдан.
— Не знаю.
Гул повторився.
Цього разу голосніше.
Потім на старому екрані раптом з'явилося світло.
Богдан здригнувся.
— Тут ще працює електрика?
— Я думав, що ні.
На екрані виникли цифри.

Потім 06.

— Що відбувається? — запитав Богдан.
Артем підійшов ближче.
— Не знаю.

Екран згас.
Настала тиша.
А потім чорний пристрій на столі засвітився.
На його поверхні з'явилася тонка червона лінія.
Вона утворила символ.
Той самий, який був на карті.
Богдан відступив на крок.
— Артеме...
— Бачу.
Пролунав короткий сигнал.
На пристрої з'явилися слова:
ДОСТУП ПІДТВЕРДЖЕНО.
Ще один сигнал.
УЧАСНИКА ЗНАЙДЕНО.
Богдан подивився на друга.
— Це про кого?
Пристрій відповів сам.
На екрані з'явилося ім'я.
БОГДАН СОКІЛ.
У кімнаті стало тихо.
Артем повільно підняв очі.
— Ти це знав?
— Ні.
— Тоді звідки вони знають моє ім'я?
Богдан не відповів.
Пристрій продовжив:
ЗАПРОШЕННЯ ПРИЙНЯТО.
— Я нічого не приймав! — вигукнув Богдан.
На екрані з'явився новий напис.
ВИ ВЖЕ ПРИЙНЯЛИ.
Богдан зробив крок назад.
— Вимкни це.
Артем спробував натиснути на корпус.
Нічого.
— Воно не реагує.
— Розбий.
— Чим?
— Не знаю! Каменем!
Артем схопив металеву деталь і вдарив по пристрою.
Раз.
Два.
На третій удар деталь відскочила.
Пристрій навіть не подряпався.
— Це неможливо, — прошепотів Артем.
Раптом у будівлі погасло світло.
З вулиці почувся звук.
Дрон.
Потім другий.
Потім третій.
Артем підійшов до вікна.
— Погано.
— Що?
— Поліція.
Богдан підійшов до нього.
Над будівлею зависли три чорні дрони.
На їхньому корпусі світилися сині знаки міської безпеки.
— Нас шукають?
— Схоже на те.
— Чому?
Артем подивився на пристрій.
— Можливо, через це.
Богдан схопив його.
— Тоді забираємо і йдемо.
Вони вибігли через задній вихід.
Дощ став сильнішим.
— Куди? — запитав Артем.
— До машини.
— Вони можуть нас побачити.
— Тоді не стій!
Вони побігли.
Над ними пролетів дрон.
Прожектор ковзнув по землі за кілька метрів від Богдана.
Він прискорився.
Ще один промінь.
Ще один.
— Вони нас бачать! — крикнув Артем.
— Я помітив!
Богдан відчинив машину.
— Сідай!
Артем вскочив усередину.
Богдан натиснув кнопку запуску.
Двигун загуркотів.
— Пристебнися!
— Уже!
Машина рвонула вперед.
За секунду вони опинилися на мокрій дорозі.
Позаду спалахнули сині вогні.
— Вони переслідують нас! — сказав Артем.
— Бачу.
— Що будемо робити?
Богдан подивився на дорогу.
Попереду було перехрестя.
Ліворуч — головна траса.
Праворуч — старий тунель.
Він згадав карту.
Той самий тунель.
Сектор дев'ять.
— Праворуч.
— Ти серйозно?
— Так.
— Там закрито!
— Знаю.
Богдан повернув кермо.
Машина звернула в тунель.
Позаду дрони змінили напрямок.
Тунель був темний.
Лише маленькі аварійні лампи час від часу спалахували на стінах.
— Ти точно знаєш, куди їдеш? — запитав Артем.
— Ні.
— Чудово.
Вони проїхали кількасот метрів.
Раптом навігація вимкнулася.
— Що сталося?
— Не знаю.
На приладовій панелі з'явився символ.
Той самий.
Три лінії.
Богдан знизив швидкість.
Попереду з'явилися двері.
Величезні металеві двері, яких не було на жодній офіційній карті.
Вони почали відкриватися.
— Це вже точно не нормально, — сказав Артем.
Богдан дивився вперед.
За дверима світилися десятки білих ламп.
— Нам туди?
Артем мовчав.
— Артеме?
— Я б сказав «ні».
— Але?
— Але мені теж цікаво.
Богдан усміхнувся.
— Тоді тримайся.
Вони проїхали крізь двері.
За ними був величезний підземний комплекс.
Стіни світилися синіми лініями.
На стелі висіли механізми, призначення яких Богдан не міг зрозуміти.
Але найбільше його здивувало інше.
Попереду стояли машини.
Десятки машин.
Деякі були схожі на звичайні спортивні автомобілі.
Інші виглядали так, ніби їх створили спеціально для майбутнього.
На них не було номерів.
Не було логотипів.
Лише однакова емблема.
Три перехресні лінії.
— Де ми? — прошепотів Артем.
Богдан зупинив машину.
На стіні загорівся величезний екран.
Спочатку він був чорним.
Потім з'явилося речення.
ВИ ПРИБУЛИ.
Богдан вийшов із машини.
— Хто ви?
На екрані з'явилося: