Розділ восьмий

На вихідні батько так і не приїхав, ні на ці, ні на наступні. Я не могла позбутись відчуття провини, що надто тісно сплелась з полегшенням. Адже якби він таки заявився до університету, все моє щасливе вільне життя вмить би припинилось.

Але чи справді Птаха попросив про щось своїх батьків, і вони заподіяли шкоди моєму татові? З одного боку, на збіг не тягне, дуже вже зручно все вийшло. З іншого… Чи маю я право відчувати докори сумління, якщо він справді у чомусь винен? Злочинець має бути за гратами. Навіть якщо він мій батько, все одно…

Отже, питання лишалось тільки одне: чи міг мій тато заподіяти щось таке, за що його можна посадити?

Міг.

Я не сумнівалась у відповіді.

Він був жорстоким до близьких, це правда – але не можна сказати, що зганяв свій поганий настрій на тих, хто оточував його, аби потім бути з чужими білим та пухнастим. Мені було відомо, як батька боялись його підлеглі, як говорили про його поганий характер. Він неодноразово повторював, що цього не уникнути, кожен керівник високого рангу має ворогів. Але я бачила декого з його знайомих, колишніх друзів, теж генералів, полковників, поліцейських та військових, до яких ставились інакше, беручи за основу повагу.

Тата не поважали. Його боялися. Настільки, що іноді мені самій хотілось задатись питанням: а як ми, його діти та його дружина, досі витримуємо разом з ним? Що ж, мама і не витримала. Померла ще молодою, лишивши мене та братів одну.

…До своєї кімнати я повернулась ввечері на наступний день після своєї невдалої спроби втечі. Олена навіть спитала, де мене носило, а на коротку відповідь «у лікарні була» тільки фиркнула і пробурмотіла щось про мажорок, яким все можна.

Проте жалітись не зважилась – зрештою, Катя на заняттях попереджала викладачів, що я відлежуюсь після травми, і показувала довідку від Станіслава Макаровича. Мирослав був правий; мою спробу втечі ще виявилось реальним приховати. Якби не він, я б вже очолювала перелік штрафників, а батькові б дзвонили з повідомленням про мою погану поведінку.

Втекти все одно не вдалося б. Зараз я усвідомила, наскільки то була дурість. Без грошей, без освіти, без жодного помічника.

Генерал Савін знайшов би мене за лічені хвилини і приволік би додому.

Наступний навчальний тиждень минув спокійно, якщо не зважати на мої тривожні роздуми стосовно батькової долі. Я ніби вже й непогано почувалась у статусі старости, хоча керувати кимось все ще було дещо незручно. І до тенісу, на який мене таки випустили, почала звикати. Єдине, що все ще не дозволяло мені адаптуватись остаточно – це, власне, Мирослав. Його погляди, його випадкові доторки. Він більше не цілував мене, не намагався затягнути до своєї кімнати, та й тієї ночі це було просто необхідністю, але… Я все ще відчувала себе неправильно в його присутності. Він ніби… Тиснув своєю аурою, і від його присутності буквально перехоплювало подих.

Починались великі вихідні – можливість трохи відпочити від навчання, і я, напевне, була єдиною студенткою, яка не надто цьому раділа. Провести увесь час в компанії Мирослава… Це не звучало, мов покарання, проте я не уявляла собі, як ми з ним поладнаємо і до чого це все призведе. А головне, нащо я йому? Невже справді закохався?

Не можна про це думати. Не можна дозволити собі нічого відчувати!

Олена ж сиділа цілком радісна і підмальовувала очі, зазираючи у невеличке дзеркальце. Нанесені широкими мазками блискучі тіні виглядали як частина неонового вечірнього макіяжу, і бачити таке на чужому обличчі о дванадцятій ранку було дивно.

– Ми з Валерієм йдемо на побачення, – заявила сусідка, кинувши на мене переможний погляд. – Він оцінив мою адекватність після того, як побачив твоє фиркання.

– Рада за вас, – знизала плечима я. – Бажаю приємно провести час.

– Заздриш, так?

– З чого б то раптом?

– Ну, спочатку він звернув увагу на тебе. Ти все-таки класом повище будеш. Але ж ти від усіх крутиш носом. Навіть від Птахи, що вже там тому бідному Валерію братися…

– Якби ти була на моєму місці, ти б поводилась інакше, – гмикнула я.

– Звісно, – заявила Олена, не помітивши сарказму в моєму голосі. – Бо я адекватна, а не така, як ти. Я не витрачаю свої шанси абикуди! Хоча, мені ж краще, що ти така, як є. Мені більше дістанеться.

Я знизала плечима і піднялась на ноги. Сидіти в кімнаті і далі було несила.

– Напевне, – навздогін крикнула мені Олена, – цілий день знов в книжках стирчатимеш? Після того, як тобі дали стільки можливостей.

Огризатись та реагувати – марна справа, повторила я про себе тричі, але все одно повернулась до неї обличчям і ласкаво посміхнулась.

– А тобі що до того? – спокійно спитала я. – Що витрачаю свої можливості? Вони ж мої, не твої. Чи ти хочеш, щоб я з тобою Птахою поділилась? То він не шматок м’яса, і ним ніхто не керує, що хоче, те й робить.

– Ага. Так вже й хоче він бути з такою, як ти, – відвернулась Олена. – Я думала, ти нормальна, а ти самозакохана коза.

– Я теж думала спочатку, що ти нормальна. Помилилась, – знизала плечима я. – Гарного дня.

Я нарешті вийшла, грюкнувши дверима, і зробила те, на що б не наважилась без сварки – рушила на четвертий поверх, до Мирославової кімнати.