Розділ сьомий

Коли ми підійшли до будівлі гуртожитку, було вже геть темно. Вимкнули більшу частину вуличного освітлення, очевидно, задля економії електроенергії, вікна горіли тільки деінде – студентам дозволяли проводити час в своїх кімнатах, як воно буде завгодно. Я зробила було крок до вхідних дверей, але Мир спіймав мене за лікоть і різко рвонув до себе, притиснув до стіни.

– Ти що робиш? – охнула я.

– Зупиняю, доки ти не накоїла дурниць, – він стиха розсміявся. – Не розумієш, що потрапиш в об’єктив камери – і вилетиш звідси зі свистом. Або принаймні загримиш у штрафну кімнату. Ти ж, здається, не поспішала на четвертий поверх?

– Але як ми тоді зайдемо?

– У мене є свої способи. Не бійся, все буде в порядку. Тільки тримайся біля мене, і жодної самодіяльності. Зрозуміла?

Я кивнула, хоча Мирослав в темряві, напевне, не помітив. Він взяв мою руку і поклав її на пояс власних штанів; я відчувала себе цілковитою ідіоткою, але вчепилась в ремінь, використовуючи його, мов орієнтир.

– Молодець, – похвалив Птаха мене за здогадливість. – А то мені вже здавалось, що ти й цього злякаєшся.

У відповідь я, хоч це й була дурість, легенько вщипнула його за бік. Мирослав ледь помітно здригнувся, але не видав ані звуку, тільки швидко закрокував геть. Ми рухались вздовж стіни гуртожитку, майже притискаючись до неї, і я кілька разів шурнула плечем по цеглі, скривилась від болю, проте стрималась, щоб не зашипіти. Не можна сказати, що ми дуже переховувались від когось, проте важливо було не приваблювати зайву увагу.

Мирослав нарешті зупинився і смикнув мене за собою, змушуючи присісти. Долоні вдарились об вологу від дрібного дощу траву. Краплі забарабанили по плечах, і я зрозуміла, що за кілька хвилин буде серйозна негода. Десь вдалині навіть спалахнула блискавка, і я побачила невелике вікно на рівні з землею.

 Птаха дістав свій мобільний, щось на ньому ввімкнув і вручив мені.

– Присвіти, – звелів пошепки. – Високо не підіймай. Тут ніхто не ходить, але все одно.

Я кивнула, слухняно тримаючи вже чи то мокрими від дощу, чи то спітнілими від страху долонями смартфон. Слабке, розсіяне світло ліхтаря, налаштованого Миром, вихоплювало вікно і проникало всередину. Я зрозуміла раптом, що ми зараз знаходимось над басейном. Це, напевне, роздягальні, дуже знайоме місце.

Мирослав дістав щось з кишені – я так і не зрозуміла, що, – і приклав до вікна. Прилад нагадував просто дрібну чорну коробку з миготливим діодом. Ледь помітні червоні спалахи змінились коротким зеленим, і вікно відчинилось.

– Магнітні замки, я зламав тут кодування, – поділився зі мною Мирослав. – Стрибатимеш перша, чи слідом за мною, і я тебе піймаю?

Відстань там була більше двох метрів. Птаха вищий за мене, йому це легше буде зробити.

– Давай ти перший.

– Тільки не здумай тікати, – попередив Мир. – Тільки гірше собі зробиш, ясно? Я більше не ловитиму, у мене нема стільки вільного часу.

– Не втікатиму, – пообіцяла я.

Мені справді хотілось вірити в те, що він допоможе з батьком. А якщо так, то мені нема жодного сенсу виступати проти нього, влаштовувати демарш. Навпаки, вигідно триматись поруч з Мирославом, навіть на кілька кроків від нього не відходити.

– От і молодець, – від підморгнув мені, а тоді легко шурнув у вікно.

Я почула тихий стукіт його ніг об підлогу. Тоді зсередини почулось шипіння: – Давай за мною, швидко.

Спочатку я передала Мирославові його телефон, який тримала в руках. Тоді злякано подивилась на діру. Стрибати… Не хотілось. Я раптом подумала, що занадто залежу від Птахи. Навіть в такій дрібній проблемі, як ця.

…Раптом на траві застрибали плями світла. Хтось іде, зрозуміла я, і цей хтось має з собою ліхтарик. Якщо нас спіймають, буде біда, причому не тільки в мене, а й у Птахи також. Одна справа втекти з гуртожитку. Зовсім інша – мати пристрій, що дозволяє розблокувати магнітний замок.

Не витрачаючи часу на роздуми, я шурнула у вікно. Пройшла легко, хоч воно і було геть дрібне – хоч десь пощастило, що мініатюрна, – і полетіла донизу, стискаючи зуби, аби не закричати. Боляче дряпнулась спиною об стіну… а тоді опинилась в теплих обіймах Мирослава. Від несподіванки обхопила його руками і ногами, так міцно, що в цьому вчувалось щось інтимне; хлопець притиснув мене до стіни, і я відчула всю важкість його тіла. Та я навіть не скрикнула, заховала обличчя у Мира на грудях, аби випадково не видати нас зайвими звуками. Хлопець встиг зачинити вікно, і коли промінь ліхтарика проник крізь скло, слідів злочину вже не лишилось.

Ми всередині.

Мир вичекав хвилини дві, перш ніж остаточно поставив мене на землю.

– Видихай, – прошепотів він. – Пронесло. В безпеці. Ти як?

– В порядку. Треба тільки тепер піднятись до кімнати, – видихнула я.

– До своєї кімнати? – вигнув брови Мир. – Геть здуріла? Твоя сусідка здасть тебе в ту ж хвилину. Ні, Соню. Сьогодні твоя дорога туди закрита.

Я розгубилась. Ще півгодини тому думала чимдуж бігти лісом подалі від цього університету, а тепер не розуміла, куди мені взагалі подітися, якщо до своєї кімнати не можна.