Розділ шостий

Вихідні наближались швидше, аніж я того хотіла. З моменту батькового дзвінка вже пройшла майже доба. Я зробила домашні завдання, сходила до декана, написала заяву про зміну гуртка, таки перевівшись на теніс до дівчат, і навіть прийшла на перше тренування, проте все, що крутилось у мене в голові – це батькові слова. Ні на чому іншому сконцентруватись не вдавалось.

Теніс мені стандартно не давався. Одного разу я ледь не отримала ракеткою по голові, причому від самої себе. А вже за п’ять хвилин тенісний м’ячик прилетів просто у скроню, і я впала від несподіванки. Голова гуділа, довелось йти до медичного пункту.

Тенісний корт знаходився у навчальному корпусі, в гуртожиток він просто повноцінно не вліз би, і саме тут знаходився більш серйозний лікарський пункт. Мене оглянули, і Станіслав Макарович, ще молодий, років тридцяти, приємний лікар повідомив, що струсу немає, але треба поберегтися.

– Ви були дуже необережною, – зазначив він, – тож в подальшому варто б поберегтися, Софіє. А-ну, розкажіть, що зараз бачите?

Він показав мені якісь картинки. Я слухняно описала їх.

– Функція зору в порядку, говорите ясно, так що з моїм діагнозом нічого не сперечається, – підтвердив він. – Завтра вам краще проводити час пасивно. Я б рекомендував відлежатися. Вигляд у вас досить виснажений, так що справа не лише в тенісному м’ячику.

Звісно, не лише в ньому! Набагато більше мене мучив той факт, що вже зовсім скоро приїде батько – і я геть не знаю, що з цим робити і куди від нього подітися.

– Давайте зробимо так… Проведете день у ліжку. Відповідну довідку я випишу. Від спортивних занять також звільняєтесь на наступний тиждень. Постарайтесь добре харчуватися, більше відпочивати, не нагрібайте на себе одразу все навантаження.

– Добре, – слухняно кивнула я.

– Цю ніч, якщо бажаєте, можете провести тут, у лікарняному крилі, – додав Станіслав Макарович. – Відпочивайте. Зараз покличу до вас ваших подруг. Ви ж не проти?

Мене мало хто запитував про те, чого я насправді хочу, тож така увага з боку лікаря здалась трошки дивною, але водночас приємною.

– Ні, не проти, звісно, – хитнула головою я.

– Гаразд. Зараз.

Лікар вийшов, даючи мені можливість роззирнутись, подивитись, у якій палаті я опинилась. Тут було світло, чисто, без того огидного стійкого запаху медикаментів та хлору, що досі стоїть у державних лікарнях. Атмосфера дорогого приватного закладу, що, в принципі, і не дивно, якщо врахувати, в якому університеті я зараз знаходжусь.

Батько волів викликати лікарів додому, хіба що траплялось вже щось дуже серйозне, аби я не лишалась сама в медичних закладах. Він називав це турботою, та я в його поведінці вбачала суцільний контроль. Він що, боявся, що я з лікарні зможу втекти?..

Ця думка спалахнула в голові на рівні жарту, але раптом розвилась, ніби навіть вкорінилась в моїй свідомості. А що як я справді втечу звідси? У мене якраз вільний день, тож більша ймовірність, що я зможу піти трохи далі. Вирватись з лап батька…

Напевне, така дурна ідея могла прийти тільки в забиту м’ячем голову, але я схопилась за неї і за свій раптовий приступ сміливості, подумавши, що не варто так швидко відкидати подібну можливість звільнення. Чому б ні?

Мої роздуми перервав скрип дверей. До палати зазирнули Катя та Алекс, обидві стривожені. Я махнула рукою, підзиваючи їх до себе, і Алекс, не змусивши себе двічі просити, вмостилась на моєму ліжку. Катя зайняла вільний стілець.

– Ми так за тебе перелякались! – заторохкотіла Олександра. – Це ж уявити тільки, м’ячем в голову! Дуже болить?

– Та ні. Нормально все, – відмахнулась я від неї. – Вам нема за що переживати, я в повному порядку! Ну, здається, – на губах заграла невпевнена усмішка. – Певне, на ніч лишусь тут, а потім зранку дійду до кімнати і ще відлежусь, Станіслав Макарович обіцяв дати вільний день. Кать, попередиш на заняттях?

– Без проблем, – кивнула вона. – Я зранку зайду до тебе, щоб провести. Аби ти сама не ходила, бо тут не так вже й близько, а тобі може бути недобре…

– Припини, я ж не каліка! Не вистачало тільки, щоб через мене ти пропустила пари або залишилась без сніданку, – хитнула головою я.

– Катю, Сонька у нас хоч і легенька, але ж ти також не гігант, не сильно ти зможеш їй допомогти, якщо в голові паморочитиметься, – підтримала мене Алекс. – Треба Мирославові сказати. Він же твій куратор, хай знайде спосіб провести…

– Ой, ні-ні-ні! – сполошилась я. – Не треба! Я хочу трошки від Мира відпочити. Просто, розумієш… Ми дуже тісно спілкуємось останнім часом, і я…

Алекс і Катя перезирнулись.

– М-м-м, ти закохалась і не хочеш, щоб він бачив тебе на лікарняному ліжку? – захихотіла Саша. – Це так романтично! Але Мир в цьому плані цілком нормальний…

– Я не закохалась! – випалила я швидше, ніж це виглядало б природньо. – Просто… Просто… мені треба розібратися в собі!

Погляд Алекс став зовсім багатозначним.

– Ну добре, – підморгнула вона, – ми йому поки не казатимемо, розбирайтесь самі. Але якщо щось не так – ти зателефонуєш. Окей?

– Окей, – кивнула я.