Розділ п'ятий

Під ногами нарешті стало твердо. Я вийшла з води і провела долонею по мокрому обличчю, стираючи краплі води, що вперто стікали на очі. Здригнулась, коли в мене врізалось щось тверде – радше, хтось твердий, – та поспішно відступила, сподіваючись, що після басейну достатньо слизька, аби Мирослав не зміг мене втримати.

Марно. Я знов опинилась в полоні його обіймів, і чоловічі руки тримали міцно і нахабно. Його пальці, мов кайдани, зімкнулись на моїх зап’ястках, і я спиною притиснулась до його грудей. Хлопець нахилився, провів носом по моїй скроні, далі нижче, по щоці, і знов завмер за мить від поцілунку.

– Це було останнє заняття, – рішуче заявила я.

Мирослав розсміявся, як завжди, спокійно та дражливо.

Мені ніколи не вдавалось вивести його з себе, коли я сама того хотіла. Палкий і гарячий, він спалахував, мов той сірник, коли йому особисто щось не подобалось, зате коли вирішував вкотре випробувати мої нерви, лишався безнадійно байдужим, і не достукаєшся до нього.

– Останнє? Чому? Невже тобі не подобається плавати? – уїдливо поцікавився він. – Мені здавалось, що навпаки, ти навчилась отримувати від цього задоволення.

– Ти мені синці наставиш.

– Водою?

– Руками своїми.

– Неправда, – фиркнув Мирослав. – В тебе ніжна шкіра, але я тримаю дуже обережно. Тобі не боляче. Та я й не хотів робити тобі боляче, і тобі це прекрасно відомо.

Я сіпнулась.

– Відпусти. Я серйозно. Я прочитала правила нашого університету і чітко знаю, що після двох тижнів занять маю право змінити їх вид.

…Так, зведення правил я таки отримала – попросила у Каті, зрозумівши, що вона найнадійніша з усіх, з ким я тут спілкуюсь, точно не підставить і не спробує щось підкрутити «заради мого блага». Після цього прочитала той файл від першої сторінки до останньої, визубрила його, ще й розпитала у дівчат стосовно тих пунктів, з якими не надто розібралась.

Навчання в університеті тут нагадувало якийсь таємничий квест на виживання. Скільки умовностей! Скільки точок необхідно пройти, аби зрештою отримати престижний диплом та вирушити у вільне життя… Здуріти можна! Обмеження свободи пересування, додаткові заняття, які взагалі-то довільні, але водночас обов’язкові, бали від тренерів і купа всілякої дурні, про існування якої я навіть не здогадувалась.

Та все ж, в цього університету були певні переваги. І мова не про престиж диплому. Якби я обрала навчальний заклад десь у Києві, то жила б вдома і бачила батька щодня. А так за два тижні – лише один сухий дзвінок.

Він ж отримував інформацію від мого куратора.

Від Мирослава.

Боюсь уявити, що трапиться, коли тато про це все-таки дізнається. Але, можливо, декан правий, і це станеться нескоро, якщо я сама нічого не ляпну?

Я моргнула кілька разів, знов силоміць повертаючи себе з роздумів про Птаху до тями і намагаючись сконцентруватись на дійсності. Мирослав так само стояв поруч, обіймаючи мене, і я обережно повела плечем, намагаючись відсунути його від себе подалі.

 Він відпустив. Власне, цієї близькості я боялась не через синці – він поки що жодного разу не зробив мені справді боляче, не рахуючи того дурного випадку з падінням в воду на першому занятті. Але навіть я, з усім моїм упередженим ставленням до Мирослава, не могла його в тому звинувачувати, він ж мене не штовхав, я сама вчинила дурість та не встояла на місці.

– Дякую, що навчив мене плавати, – відійшовши від хлопця трохи подалі, я обернулась. – Але я хочу спробувати щось таке, де є людей трошки більше, аніж нас двоє. Дівчата кличуть мене на теніс.

– Це складно, – хитнув головою він.

– Ну то й що? Нормально, – заперечила я. – Там є професійний тренер. Я спробую навчитись. Можливо, в компанії у мене вийде краще, аніж колись з батьковим наставником, тож…

– В тебе виходить плавати.

Це правда. Птаха напирав, наполягав – і зрештою заволік мене таки в воду і навчив триматись, потім – плавати. Він переміг мій страх, і я розуміла, що не втону в водоймі серед літа, випадково опинившись на глибині півтора метри.

– Виходить. Але я не бажаю займатись цим увесь рік, – вперто промовила я.

Мирослав підступив ближче. Я ковтнула слину і ледь стрималась, щоб не відвернутись. Дивитись в очі Птасі було небезпечно, його синій погляд заворожував, позбавляв здорового глузду… Розглядати його ідеальне, струнке, підтягнуте тіло, дивитись на кубики пресу – теж не кращі ліки, бо у мене в голові одразу ж з’являлись різні… Неправильні думки.

– Соню-Соню, – хитнув головою він. – Невже ти думаєш, що перехід в іншу секцію дозволить тобі втекти від мене? Рано чи пізно ти все одно станеш моєю.

– Ти знов? – я зробила все можливе, щоб мій голос звучав втомлено, але впевнено, а не тремтів. – Я ж тобі вже говорила, Мирославе. Тобі зі мною не можна. Мій батько не допустить.

– Так-так, ти заборонена, – він всміхнувся, мов би це його тільки збуджувало. – Твій батько не допустить. А ти сама… Хочеш бути зі мною?

– Ні! – видихнула я надто швидко і надто гучно, щоб це було правдою.

Мирослав не повірив. Він підійшов впритул до мене, провів долонями по мокрих плечах, збираючи крапельки води, і тихенько розсміявся. По шкірі мов бігали розряди струму, і вода тільки посилювала відчуття. Птаха прошепотів: