Розділ четвертий

Решта занять пройшли нормально – навіть більш нормально, аніж я сподівалась. Валєрчик більше не говорив до мене, тільки сердито зиркав, але мовчки. Сиділа я тільки з Катею. Вона виявилась старанною студенткою, і коли я не встигала щось записати, косила поглядом в її зошит і переписувала те, що було мені потрібно.

Під кінець навчального дня я була втомлена, але відчувала себе задоволеною, бо зрозуміла, що мого рівня достатньо, аби витягувати програму цього університету.

З Олександрою ми перетнулись вже в коридорі гуртожитку. Вона рвучко обійняла Катю, а потім – ще й мене. Я завмерла, здивовано моргаючи.

– Я так скучила! – вигукнула вона. – У мене не однокурсники, а якісь суцільні сноби! Мене разів двадцять спитали, якого бренду в мене сумка. Ха! Я не люблю бренди, мені подобається, коли щось роблять на замовлення, – дівчина весело підморгнула мені. – Кать, ходімо на теніс! Соню, ти куди?

– Не знаю, нікуди, – знизала плечима я. – Мені не хочеться…

– Тут так не можна, – заперечила Алекс. – Треба чимось займатись! Може, ти підеш з нами на теніс? Чи тебе вже кудись записали? Дай картку.

Я розгублено витягнула зі своєї сумочки картку, простягнула дівчині, і вона швидко навела на неї камеру телефону. Розкрилась якась інформаційна панель, і я тільки вражено моргала, спостерігаючи за тим, що відбувається на екрані смартфону Алекс.

– В тебе тут плавання, – гмикнула дівчина, повертаючи мені картку. – Ти що, не знала? Хіба ти не сама туди записувалась? М, напевне, це Мирослав тебе записав, він плавати любить… В тебе хоч є купальник?

– Нема, – чесно відповіла я.

– Мир міг би хоч спитати! Гаразд, давай я тобі свій позичу?

Я навіть не встигла відповісти «ні», як Алекс вже потягнула мене за руку. Вона була мов той ураган, коли задумала щось – але мені на диво подобалась ця активність. Хоч ми познайомились лише зранку, я не відчувала жодного дискомфорту через таку активність дівчини. Та все ж, я, здається, тільки моргнула, а вона вже вручила мені купальник.

– Ми з тобою трохи в різному розмірі, але нічого. Він сідає по фігурі, однорозмірний, – пояснила дівчина, пхаючи мені шматок тканини до рук. – Я його ще жодного разу не вдягала, новесенький! А плавати тут скоріш за все не буду.

– Ти не будеш, а мені пропонуєш цим зайнятись, – гмикнула я трохи невдоволено. – Я не вмію плавати, і взагалі, хотіла б змінити…

– Тебе вже зареєстрували в системі, того так просто не вийде. Треба хоч кілька занять відвідати, щоб зрозуміти, що тобі це не підходить, – знизала плечима Олександра. – Потім, якщо що, заяву напишеш. Ну все! Йди! Катю, ми – на теніс.

Її подруга навіть не пручалась, дозволила потягнути себе за руку. Я лишилась посеред коридору, геть розгублена. Невже йти на плавання?

Ні. Не піду. Зрештою, у мене є власна воля. Зараз зайду до себе, покладу речі, а потім піду до декана і скажу йому, що хочу змінити вид занять. Боюсь плавати, переоцінила власні можливості, схильна до панічних атак… Та що завгодно! Це ж не тюрма, а університет, мені повинні дозволити змінити вид спортивних занять.

До своєї кімнати я дійшла досить швидко – і з подивом виявила, що двері до кімнати не зачинено. Гмикнула здивовано, зазирнула, чекаючи побачити Олену… Але в кімнаті було порожньо.

– Вона знов? – роздратовано спитала я сама себе, хоча не чекала почути відповідь. – Треба буде про це поговорити…

Не можна в гуртожитку постійно лишати двері настіж!

Я зайшла всередину, поклала речі на стіл… І відчула, як мене обіймають за плечі.

Скрик мимоволі зірвався з моїх уст. Та батькові заняття теж давали про себе знати, і я з усіх сил вдарила ліктем незнайомця під ребра. Чужі руки ніжно, але міцно обхопили мене, і я почула гарячий шепіт на вухо:

– Мені подобається, що в тебе такий… Яскравий характер. Дівчина, яка вміє відбиватись – безцінна просто.

Голос я впізнала – і одразу ж обм’якла в руках Мирослава.

– Ти що тут робиш?!

Він обійняв мене ще міцніше.

– Прийшов до тебе в гості, – заявив він. – Поспілкуватись.

– Двері!

– Відчинити їх було не так складно, а твоя сусідка впустила мене, навіть не задаючи питань, нащо мені це потрібно, – Мирослав нахилився ближче і провів носом по моїй скроні, ніжно, ніби заграючи. – А я знав, що чекати тебе в басейні нема жодного сенсу…

Він помітив на столі купальник.

– Бачу, ти вже й підготувалась?

– Я не готувалась. Я нікуди не піду, – відрізала я. – Навіть не думай. Змусиш мене?

Мирослав усміхнувся.

– Змусити? Я лише розповім тобі… Про штрафну систему.

Я сіпнулась, не бажаючи більше терпіти такі беззастережні доторки, і розвернулась до Мирослава обличчям. Він був значно вищим за мене, і, щоб дивитись хлопцеві в очі, доводилось задирати голову. Мир задоволено усміхався. В його синіх очах горіли хижі вогні, і сам він був якийсь… Ніби дикий. Хлопець, від якого дах зносить. Хлопець, поруч з яким я ніколи не буду в безпеці.