Розділ третій

Після зустрічі з деканом я мала сили тільки на те, щоб повернутись до кімнати і впасти до ліжка. На щастя, Олени не було, і я задрімала. Повернулась вона, коли на вулиці вже стемніло, а годинник показував дев’яту вечора.

 – Що сказав декан? – спитала дівчина, з цікавістю вдивляючись в моє обличчя. – У мене тут є знайома, вона на четвертому курсі, сказала, що рідко кого викликають!

– Це через мого батька, – неохоче пояснила я. – Скажи, тут буває таке, що студентам молодших курсів призначають наглядача зі старших?

– Куратора, ти хотіла сказати?

Я кивнула.

– Не знаю, кажуть, що буває. Якщо щось не так. Наприклад, у нас в групі хлопчина навчається, він має інвалідність, то йому допомагає староста четвертого курсу нашої спеціальності. Заходить за ним, таке. Водила тут усюди. Його батьки переживають, що хлопцеві буде складно адаптуватись. Він дуже слабко бачить, і ще там щось з ногою… Я не вникала.

Що ж, у тому випадку це справді звучить доречно, людині з обмеженими можливостями принаймні на початку знадобиться допомога. Але ж я здорова! Але батько, як завжди, має свою думку на цю тему.

– Чому ти питаєш? – зацікавилась Олена.

– Мій тато попросив, щоб мені призначили куратора, – буркнула я.

Дівчина присвиснула.

– Я чула, це коштує чимало.

– У нас в сім’ї є гроші.

Краще б тих грошей не було.

– Ну, куратор це не так і погано, – спробувала підбадьорити мене Олена. – Завжди буде до кого звернутись по допомогу! Крім того, куратор може подати клопотання стосовно переселення… Ну, у нас з тобою проблем не буде, щоб кімнату поділити, але раптом. А ще, – в неї загорілись очі, – можливо, ти вмовиш свого куратора, щоб тебе взяли в тусовку до старших? Було б круто. Бо, знаєш, Валєрчик якось не дуже позитивно до тебе налаштований, – вона обхопила себе руками. – Напевне, друзі зі старших курсів підняли б тобі популярність.

Мені, якщо чесно, було плювати на те, що про мене думає Валерій, я до нього відчувала тільки гостру неприязнь. Та коли я повідомила про це Олені, вона, зітхнувши, промовила:

– Але майже факт, що він стане старостою. І всім тут верховодитиме! А Птаха його, якщо чесно, налякав. Різко він. Хоча, звісно, Мирослав, – вираз обличчя Олени одразу став мрійливо-дурнуватим, – величина! Проте він покрутиться коло тебе і піде далі, а Валєрчик лишиться. Вам в одній групі навчатись. Ну, нам. Доводиться адаптуватись. Ти сама розумієш, – дівчина скочила зі свого ліжка і вмостилась на краєчку мого, довірливо зазирнула мені в очі. – Ми тут типу всі рівні, за уставом не важливо, хто чия дитина, але ж це насправді не так! Хто з багатшої родини, той більш привілейований. Треба бути Птахою, щоб на таке плювати!

Я зітхнула. Мій тато був досить впливовим, щоб я не відчувала себе в когорті відсталих, але мірятись статусом і грошима батьків це якось… Огидно. Мені б хотілось, щоб у навчальному закладі – будь-якому, не лише цьому, хтось ранжував людей за статками, тим паче, не за їх власними!

– І чим же Птаха такий особливий? – зітхнула я. – Хіба його батьки – бідні?

– Ні, – заперечила Олена. – Його тато – дуже медійна персона! Не мільярдер, звісно, але… Ти, напевне, його бачила по телевізору. Він, здається, голова якоїсь прес-служби, я не запам’ятала, чого саме, часто по різних політичних шоу ходить. Гарний такий, м-м-м. Мені здається, його кличуть вже за зовнішність.

Арсен Птаха справді був гарний – син вдався в батька. Проте з цією сім’єю я була знайома ближче, аніж Олена, і знала, що, окрім зовнішності, він має і інші козирі.

Мій тато одного разу ледь не загримів до в’язниці через цього чоловіка…

І мою наївність.

– Але Мирослав – бюджетник. І він геній, – додала моя сусідка. – Тож він плював на гроші. В нього в друзях мільярдерський синок, Захар Шелест, і Мирон Ладорський – Мир-Мир, круто імена підібрались, еге ж? – і взагалі вони мали б крутитись з людьми іншого рангу, чим Птаха, але, ну… коротше, він особливий. Але будь обережна, бо ти ж ще не його дівчина. Він тут усміхається, а тут забуде.

Якби ж то!

– Боюсь, Мирослав так швидко мене з голови не викине, – похмуро озвалась я. – Це його призначили моїм куратором.

В кімнаті на кілька секунд запанувала незручна тиша.

– Серйозно?! – видихнула Олена. – Ну ти везуча! Це ж вау… Він явно на тебе запав. Слухай, – вона нахилилась до мене, – це, може, ти в нього ночуватимеш…

– Що?! Не говори дурниць! – почервоніла я. – У нас з ним нема жодних стосунків! Те, що його призначили моїм куратором, нічого не означає. Просто він погодився, та й усе.

– Ага. Та й усе, – скептично кивнула Олена. – Це ж ви, напевне, разом займатиметесь… До речі, яку ти секцію обрала? Бери плавання! Побачиш його без одягу, шиканеш в купальнику, – вона підморгнула мені. – Не будь дурною! Слухай, враховуючи те, як на тебе дивиться Валєрчик, Соню, і потім дивитимуться всі інші – за його вказівкою, – бути дівчиною Птахи твій єдиний вихід. Інакше пропадеш.

Замість відповіді я повернулась обличчям до стіни і накрилась з головою.

– Ну й дурна, – буркнула Олена. – Такий шанс буває раз в житті, а ти!..