Розділ другий

Олена сама обрала за мене їжу. Коли я підійшла до одного зі столиків, там вже стояли дві тарілки супу, тарілка з котлетами по-київськи і миска салату, поруч – ще й склянка апельсинового соку. Його я відразу відсунула від себе подалі і пояснила дівчині:

– Алергія. Не можу їсти цитрусові.

– Зрозуміла, – кивнула Олена. – Але в усьому іншому цитрусових нема! Пригощайся! Ти така худенька… Я й сама мрію такою бути! Пощастило з генетикою тобі! Не те що у мене, зад уже скоро ні в одні двері не пролізе…

Насправді Олена була досить стрункою дівчиною, просто вищою за мене і мала типову фігуру-«пісочний годинник». Вузенька талія, досить широкі плечі і пишні стегна. Взагалі-то це виглядало гарно, принаймні, на мій смак, але вона явно ставилась до цього не так позитивно, ще й зиркала на мене з заздрістю. Було б чого!

Я завжди відчувала себе занадто дрібною. Вузькі плечі і стегна, тонка талія, легенькі кістки – мов та пташка. Набрати вагу або м’язи нормально у мене ніколи не вдавалось, як би я не старалась. Батько намагався запхати мене у різноманітні спортивні секції, але нічого не вийшло. Я перепробувала і танці, і гімнастику, і на боротьбу ходила, щоправда, лише місяць, а потім отримала травму. З тенісу вилетіла, бо заслабка.

Зрештою він змирився, що ані олімпійської чемпіонки, ані майстра спорту з мене не вийде, і дозволив сконцентруватись на навчанні. Спортом я все ще займалась, під його керівництвом. Бігала, робила зарядку, але не більше. На щастя, він не намагався змусити мене підіймати штангу чи щось подібне.

Тож це допомогло мені стати хоч трошки сильнішою, аніж нещасна гілочка, яку зносить вітром. Та від того красунею я себе почувати не стала.

– У тебе прекрасна фігура, – щиро відповіла я Олені. – А у мене шкіра і кістки. Тільки й є гарного, що волосся.

Ним, довгим, світло-русим та хвилястим, я щиро пишалась. Волосся я успадкувала від мами, на всіх фотографіях, що в нас збереглись, вона тримала його розпущеним, і локони розсипались по плечах. Батька це дратувало.

Принаймні, в мені. Може, в мамі й ні, хоча я не вірила в те, що вона хоч колись була з ним щаслива. Від щастя так не згасають.

– От не треба себе недооцінювати, – Олена поставила переді мною тарілку супу. – На тебе такий гарний хлопець запав! Про нього тут всі мріють… Їж! Чи, може, ти веганка? Ой, я не подумала… Він на м’ясному бульйоні.

У нас вдома існувала лише одна поважна причина відмовитись від вживання продукту – це сильна алергія на нього. Тому цитрусові тато їсти не змушував. Все інше, подобається чи ні, доводилось їсти. Навіть якби я справді захотіла стати веганкою, ніхто б мені не дозволив.

– Все в порядку, – я не стала розповідати ці подробиці майбутній сусідці по кімнаті. – Я вживаю м’ясо. Просто зараз у мене нема апетиту.

– Треба нормально їсти! – впиралась і далі Олена. – Ну, хоча б спробуй! – вона струснула світлим волоссям. – Будь ласка!

Я важко зітхнула і змусила себе проковтнути принаймні перший шматочок. Робити цього зовсім не хотілось, але сперечатись з нею – собі дорожче.

Їжа виявилась смачною, я навіть відчула, як з’являється апетит. Щоправда, я терпіти не могла супи, але тут його готували не так паскудно, як татів улюблений – менше жиру, більше овочів, і він видався справді гарячим, а не охолонув в тарілці до стану масної плівки над холодною рідиною. Тож я справді змусила себе трохи з’їсти.

Олена теж взялась за свою порцію. Деякий час ми мовчали, було чутно лише стукіт ложок. Я змогла роздивитись їдальню. Вона виявилась не надто великою і явно не могла вмістити всіх студентів одночасно. В університеті, я знала, їх кілька тисяч, спеціальностей вистачає.

Коли я повідомила Олені свої сумніви, вона лише відмахнулась.

– Звісно, сюди всі не влізуть, тут же кілька корпусів гуртожитку. Все розбито по факультетах. У нас – айтівці, кібербезпека, лазерні технології, ну, і наш аналіз. В сусідньому корпусі архітектори і енергетики, ще трохи далі…

Перелік спеціальностей я пропустила повз вуха.

– Крім того, не всі живуть в гуртожитку, дехто приїжджає з міста.

– Я думала, так не можна, – напружено промовила я.

– Не можна, доки ти на першому-другому курсі. З третього – уже вільніше. І на вихідні багато хто теж їде, – спокійно пояснила Олена. – Взагалі, про суворість і закритість тут трохи перебільшено. Декан пояснює батькам зазвичай, що все не так закрито… Але ж твій тато до нього не дійшов, тож ти і не знаєш.

Це була радше добра новина, аніж погана – те, що мій батько так і не дізнався, що тут дозволено більше, аніж він собі вигадав. Принаймні, в нього не буде можливості обмежити мене ще й в цьому, додатково. А я не повертатимусь додому на вихідні.

Краще тут, ніж там.

– Я тут уже майже до всього звикла, – продовжила Олена. – Тобі сподобається! Звісно, декого батьки відправляють, так би мовити, на перевиховання…

– Наприклад?

– Ну, у нас на курсі є Валєрчик, він з якоїсь депутатської родини, той ще, – вона закотила очі. – Майбутнім лідером себе нашим вважає. Думає, що старостою призначать його. О… Про вовка промовка, – Олена якось вмить стихла. – Йдуть. Ти з ними не задирайся, добре? З такими краще бути максимально тихою…