Розділ перший

– Ну ось. Твоя мрія збулась. Задоволена?

Я здригнулась. Жорсткий, грубий тон батька врізався у свідомість, закарбовуючись у моїх думках. Не так повинні збуватися мрії! А він, ніби вкотре нагадуючи мені, наскільки все погано, ще й струснув за плече.

– Задоволена, – прошепотіла я, опускаючи очі.

Ще півроку назад, готуючись до вступу, я мріяла про свій майбутній університет. Уявляла, як знайомитимусь з однокурсниками, вивчатиму схему навчального корпусу. Але мій батько, генерал Савін, звик командувати не лише на роботі, а й вдома. І він мав інший погляд на моє навчання. Спочатку взагалі нікуди не хотів відпускати, згодом сказав, що сам обере навчальний заклад та спеціальність.

Так я опинилась в закритому приватному університеті, в якому місце тільки дуже багатим або дуже обдарованим. Жодного виходу в місто, загороджена територія, мала кількість студентів, повна завантаженість і охорона. Ніби у клітці.

Але, можливо, ця клітка стане кращою, ніж вдома?

– Сподіваюсь, ти пам’ятаєш, – батько уважно глянув на мене, – жодних хлопців. Інакше я заберу тебе звідси, і тоді сидітимеш під замком. Втямила? А тому, хто до тебе лізе, відірву голову. Так і попереджай всіх, зрозуміла?

– Так, тату, – відповіла спокійно я.

Мене не цікавили жодні хлопці. Я хотіла вивчитись і вирватись з-під татової опіки.

– І врахуй, – додав він наостанок, – за тобою спостерігатимуть. Я попередив адміністрацію, щоб нікого до тебе не підпускали. Поводься добре. Я б хотів, щоб ти була першою в рейтингу. А тепер йди.

Я підкорилась. Підхопила речі та заспішила до будівлі. Університет здавався занадто темним, лякав, але не більше, ніж повернення додому. Корпус гуртожитку, виконаний у стилі лофт, на перший погляд зовсім не нагадував наш «затишний» будинок, проте від нього віяло таким самим холодом. Тут я могла хоча б сподіватись на зустріч з кимось, окрім родичів та батькових підлеглих.

Хоча він явно вже про все домовився.

В руках я стискала електронну карту. На вході не побачила нікого, хто міг би мене провести, але розпізнала сканер, приклала картку до нього, і на невеликому екрані спалахнуло кілька незрозумілих чисел. Я заморгала, здивована, відступила на півкроку до пристрою і ледь не налетіла на незнайому симпатичну білявку, здається, мого віку. Принаймні, вона виглядала не старше за вісімнадцять.

– Ти – новенька, – підсумувала вона. – Софія Савіна?

Я кивнула.

– А я Олена! – представилась дівчина. – Ми будемо сусідками по кімнаті! Мені сказали тебе зустріти. Бо ще заплутаєшся у нашій системі.

– О, – я видихнула з полегшенням. – Це добре. – Нічого тут не розумію. Куди взагалі треба йти? Мене залишили біля входу, я думала, адміністрація зустрічає студентів?

Олена переступила з ноги на ногу.

– Ти приїхала пізніше, ніж інші. І зазвичай батьки ведуть нового студента до адміністрації на знайомство, – пояснила вона. – Чому твій батько так не зробив? Я бачила, він стояв на ганку.

Бо це мій тато. Він ніколи не зробить нічого, що могло би спросити мені життя. Я навіть не можу ображатись на нього за це. То його натура і його головна пристрасть, намагатися ламати, гартувати своїх дітей, мов залізо. З мого старшого брата вийшло щось незрозуміле, середній – закрився від всього світу. А я не знайшла нічого кращого, як спробувати втекти в університет.

– Він поспішав, – збрехала я і здригнулась. Було якось некомфортно. Ніби на мене хтось витріщався, а я навіть не могла зрозуміти джерело погляду.

Я повела плечем, намагаючись позбутись цього неприємного відчуття, і повторила про себе, що батькових очей тут нема. Принаймні, вони не всюди. В той же момент сусідка нахилилась до мене, і вигляд у неї став таким загадковим, що я аж подумала, що тато справді повернувся.

– Не повертайся. Він на тебе дивиться, – прошепотіла мені на вухо Олена.

– Хто? – здивувалась я. Невже батько вирішив знов прийти за мною?

– Найкрутіший хлопець в усьому універі, – заявила вона захопленим голосом. – З ним всі мріють бути. Боже, він звернув на тебе увагу… Може, його друзі і на нас западуть? – дівчина майже пищала від захвату. – До цього моменту він навіть не повертався в наш бік! Вау! Ну, звісно, красунчик… Геній! Не повертайся, ти ж чого! Це ж сам…

Я не втрималась і таки повернулась. Серце миттю забилось швидше.

Так, він дивився на мене. Пронизливий погляд синіх очей було прикуто до мене. Темні прядки хвилястого трохи задовгого волосся спадали на обличчя, але все одно не могли приховати його хижий вираз.

Гарний.

Небезпечний.

І в мені він побачив свою ціль.

– Мирослав Птаха, – закінчила моя сусідка по кімнаті, але я вже не потребувала зайвих представлень, бо й так його впізнала.

Мій нічний кошмар, останній хлопець, з яким я хотіла б перетинатись. І зараз він не зводив з мене очей та хижо посміхався.

Це кінець.

Я з зусиллям ковтнула слину і змусила себе відвести погляд. Ми з Мирославом були знайомі, перетинались якось в школі… В одній з шкіл, в яких я навчалась – а я змінила їх чимало, батька часто щось не влаштовувало. В тій я провела всього кілька місяців. Мирослав був старшим на два роки за мене.