ГЛАВА 14

         Ліам припаркував автівку за декілька будинків до помешкання Ави у вуличці за поворотом. Благо, що без жодних питань. Поки що без питань… Глибоко всередині дівчину ще й досі тримала певна напруженість. Наче вона під постійним наглядом. Напевно саме цей стан й заважав повністю віддатися новим почуттям, які стрімко зароджувалися в душі.

- Аво! Все нормально? – Нарешті запитав Ліам, спостерігаючи за нею.

- Так, - тихо промовила, - трішки знервована через нову роботу. Хочу спробувати прийняти участь у конкурсі проектів.

- Зрозуміло! – Прошепотів поряд з її вушком й його теплі губи торкнулися скроні Ави. – Буду радий, якщо розкажеш більш детально, якщо буде звісно бажання.

          І дівчина випала з реальності. Від його легких дотиків усе всередині затрепетало, а тілом почав розливатися приємний щем.

- Я заїду за тобою завтра? – Знову торкнувся губами, але цього разу до щоки.

- Добре! – Видихнула Ава, затамувавши подих, у передчутті поцілунку.

         Його пальці прибрали прядку неслухняного волосся з її обличчя. Ось рука сковзнула по її голівці й лягла на потилицю, ніжно торкаючись шиї.

- Ти дуже солодко пахнеш! – Знову прошепотів ледь-ледь торкаючись губ. – І така ж солодка на смак!

        Після цих слів її подих перехопило від пристрасного поцілунку. Неймовірні відчуття. Приємна напруга у передчутті насолоди. Та не сьогодні. Вона має відчувати, що готова. Не лише тілом, яке вже прагнуло продовження…

- Мені  час йди! – З досадою промовила, ледве віднайшовши в собі сили, бо тіло кричало про зворотне.

- Добре, як скажеш! – Погодився й знову поцілував, але цього разу легенько, як дитину вкладаючи спати.

- Я напишу завтра коли звільнюся!

- Звичайно! – Вийшов з автівки й відкрив дверцята, щоб допомогти їй вийти.

           Поцілувала його у щоку й попрямувала до свого будинку.

          Чорна машина, що стоїть біля узбіччя здалася знайомою. Вона намагалася пригадати де могла її бачити доки піднімалася сходами. В кінці довгого коридору з десятком однакових дверей у темряві помітила постать. На кроки людина, що стояла біля вікна озирнулася й  покрокувала назустріч.

- Тато? Що ти тут робиш? – Запитала збентежено.

- Чекаю на свою доньку доки та нагуляється. – Відповів досить різко. – Не встигла розлучитися, знову пригод шукаєш?

- Нічого я не шукаю, - обурилася й дістала ключі.

- От і добре, досить принаджувати покидьків, - прогримав і зробив крок за Авою до квартири.

         Зневажливо пройшовся поглядом по кімнатам. Тільки й того, що пальцем на предмет наявності пилу не проводив.

- Маленька, могла б щось і ліпше підібрати.

- Мене влаштовує! – Знизала плечима.

- Звичайно, - буркнув і додав про себе: «Тебе і той нікчема влаштовував, якщо ти за нього заміж вийшла! І в кого ти така?»

- Будеш щось пити?

- Ні! – Вільям вмостився на кутик ліжка, яке було застелене. – Був здивований, що Квентін попросив мене про твій перевід у свій офіс. Чомусь гадав, що ви не порозумілися.

- А ми і не порозумілися! Я сама не розумію чому так.

- Ясно, отже рано радіти, що єдина донька взялася за розум й перестала притягувати неприємності.

        Вільям вальяжно встав й подивився через вікно униз, вистукуючи кінчиками пальців по підвіконню невідомий ритм.

- Так де ти була? – Запитав після паузи.

- Вечеряла з подругою.

- Подругою? – Перепитав, але так і не діждався відповіді. – Ну добре. – Поглянув на годинник. – Вже пізно. Мені вже час йти.

          Неспішним кроком попрямував униз сходами. Його Ава виросла. Треба вже це нарешті прийняти. Та щойно ця думка прийшла в його голову, він позбувся її, наче надокучливої мухи. Як же ж! І відкрити дорогу для нового нікчеми чи пройдисвіта? Його єдина донька не стане знову легкою здобиччю для чергового гульвіси, який піклується лише про свій статус у суспільстві за допомогою його ж мільйонів. Він зробить все, щоб убезпечити свою дівчинку. Хоч і виходить в нього так собі. Можливо і занадто намагається її опікувати. Не вміє добирати слів. Тому вона його так вороже сприймає. Та минулого разу вже дав їй право вибору і до чого це призвело? Жінки, вони тендітні і емоційні створіння, які ніколи не думають головою, а завжди на них впливають почуття. От і кидаються у безодню невдалих стосунків, вірять вмовлянням, обламують свої крильця падаючи з небес на тверду землю.

- Їдьмо додому, - наказав шоферові, щойно сів у автівку.

- Так, шеф!

- Ти бачив Аву коли та поверталася додому?

- Так, шеф! – Знову повторив, наче завчену фразу шофер.

- Вона була сама?

- Так, шеф!

- Так, шеф! – Передражнив його Вільям, обурюючись одноманітності відповідей та спробував вгамувати свій поганий настрій.