ГЛАВА 10

             Ліам зістрибнув зі сцени  й перегородив дорогу.

- Далеко зібралася? – Запитав, знаходячись навпроти в лише декількох кроках.

- Звідси подалі! – Сповнена рішучості відповіла Ава. – Відійди.

- Нізащо!

Вона зробила крок убік наскільки дозволяв прохід, щоб оминути його, та виявилося, що це зробити зовсім не просто.

              Зал загомонів. Руда новообрана королева сплела руки на грудях і невдоволено надула пухкі губки.

- Тебе чекають! – Промовила Ава й зробила крок уперед.

- Байдуже!

              Погляд рішучий, пронизливий, до мурах.

- Я все одно піду! – Вигукнула, гордо піднявши підборіддя.

- Спробуй! – Наче перевіряє її витримку, рішучість та непохитність.

- Як скажеш! – Ава хотіла пройти повз нього, та він легким рухом підхопив її й перекинув через плече.

- Відпусти мене негайно! – Запротестувала дівчина, стиснувши кулаки й лупцюючи його по хребту.

           Зал задоволено зааплодував, це дійство сподобалося присутнім в рази більше ніж одноманітне шоу на сцені, яке розігрувалося по тому ж самому сценарію раз у раз.

- Що ти собі дозволяєш? – Обурилася Ава щойно він поставив її на ноги, але вже у своєму бунгало.

              Притислася до стіни, спостерігаючи, як Ліам замикає двері на ключ й ховає глибоко в кишеню.

- Це викрадення?

- Називай як хочеш!  

          Він схилився над нею, заблокувавши руками, які впиралися у стіну, будь які спроби втекти.  Обережно кінчиками пальців потягнув за кінчик мотузки, яка тримала маску на її обличчі. Легким та невагомим рухом пройшовся кісточками руки по шкіри на її щоці. Обидві маски полетіли в куток кімнати.

- Чому ти тут?

- Хотіла подякувати! – Відповіла на останнє питання, відчуваючи, як при кожному вдиху її груди торкаються його.

              Сумна посмішка заграла на його обличчі.

- Тож ти з’явилася лише бо забула подякувати? – Він опустив руки й глибоко засунув їх у кишені, вилиці на обличчі напружилися. Між бровами утворилася глибока зморшка. – Знову увімкнеш ігнор!

- Ліаме, про який ігнор зараз йде мова? – Обурилася вона. – Та ти втішишся в обіймах іншої, щойно я вийду за кордони цього клубу.

- То ти такої думки про мене?

- Твої дії говорять самі за себе!

              Він знесилено впав у крісло, відкинувшись назад, поклав голову на спинку й заплющив очі.

- Ти геть нічого про мене не знаєш! – Гірко відповів.

              Вийняв з кишені ключ й поклав поряд біля себе на підлокітник. Ава наблизилася до того місця де він сидів і завмерла.

- Я не збирався викрадати тебе, чи змушувати до будь чого. Це від безсилля. – Констатував він. – Бо десь розумів, що якщо відпущу, то ти більше не повернешся.

- Ти ж напевно вибив з Майкла майже всю інформації про мене! – Ава сіла на краєчок дивана навпроти Ліама.

- Знову не вгадала! Я не збирав досьє на тебе! Мені важливо пізнавати тебе поступово. Відкривати тебе для себе. Вчитися розуміти. – Він випрямився, поклавши лікті на підлокітники крісла, і знову цей пронизливий погляд очі в очі. – Аво, не суди з обкладинки, зазирни усередину.

- Я боюся, - щиро відповіла і її очі наповнилися сльозами.

- Мене?

- Швидше себе поряд з тобою і своїх бажань!

- То будь які позитивні емоції що до мене заборонені? – Він знову гірко посміхнувся.

- Я боюся знову помилитися й обпектися.

- Я теж! Але понад усе хочу спробувати.

              Острах заважав прийняти Аві рішення. А якщо вона дійсно нафантазувала приписуючи Ліаму якості, які йому зовсім не притаманні. Так кортить дізнатися, який же він справжній. І тут не лише цікавість. Напевно, якщо хімія між чоловіком і жінкою існує, то це саме вона. З першого дотику. До трему, до мурах, коли забуваєш, що треба дихати…

- Думаю, на сьогодні мені вже час йти! – Вона встала, Ліам одразу підхопився за нею слідом.

- Дозволиш відвезти тебе додому?

- Так, я не проти! – Вона зробила крок до нього. – Знаєш, мені дуже важлива відданість, вірність і довіра у стосунках. Я не зможу стати жінкою на одну ніч, чи заради розваги.

- Я знаю! – Тихо промовив та обійняв її.

              Його тепла долоня лягла на її потилицю. Пальці занурилися у м’яке волосся. Яка ж насолода ось так просто обіймати її, вдихати аромат її волосся. Що буде коли вона дозволить йому більше? Скільки жінок було у минулому? Безліч. Безліч тих, кого волів би просто забути. Та ось вона: невідома, таємнича і до болю бажана… Тонка нитка невагомого зв’язку, яка простягнулася від серця до серця. Мить, яку потім буде хотітися пригадувати знову й знову.

              Тендітна, ніжна, трішки злякана. З її присутністю поряд оселилося щастя та душевний спокій. Як мало людей, які здатні дарувати такі відчуття.