Розділ 4

Дні з Олексієм пролітали непомітно. День за днем ми спілкувалися, ми телефонувалися, ми хотіли та готувалися зустрітись у реальному житті. Наша закоханість привела нас до планів на майбутнє. Але я йому казала, що не варто поспішати. Він був зі мною згоден. У глибині душі кожен з нас знав, що ми не хочемо розлучатися. Нам було добре як разом, так і окремо. Поки що це все не перейшло у залежність.

День за днем. З ранку до ночі я була з Олексієм в месенджері двадцять чотири на сім (що мене вже починало вимотувати) і я була готова відповісти будь-якої миті. Я підтримувала, вислуховувала, терпіла, принижувалась, переступала через себе тільки щоб підтримувати наші з ним стосунки й щоб не втратити його.

«Чи потрібно тобі це?», — якось запитала мене моя матінка, коли ми дійшли того, що у мого хлопця є важкі травми з дитинства.

Чи потрібно мені це? Хах… Я, нарешті, зуміла знайти ту людину, яка мені ближче до душі. Це моя споріднена душа. Можливо навіть близнюкове полум'я! Як я можу його взяти та відпустити? Ні я не зможу. Мене це просто вб'є. 

І я вибрала ризикувати. Я «грала» Олексієм знаючи, що він маніпулятор і що він грає мною, як своєю маріонеткою, смикаючи мене за ниточки. Він намагався максимально бути добрим хлопцем і закохати мене в себе по вуха. Зробити все можливе, щоб я потонула у ньому. 

Ми обидва були маніпуляторами. Але він виявився набагато спритнішим за мене. І якщо я раніше могла спокійно займатися своїми побутовими справами, писати книги та приділяти собі час, то з його появою ця можливість значно зменшилась. Він вимагав максимально моєї уваги до себе. І захоплення. 

Він розповідав мені те, як любить проводити сніданки, як ритуал: гарно накритий стіл, прилади, щоб усе було на своїх місцях. А його почерк... Я закохалася в нього з першого погляду. А мій почерк він висміював, як і моїх друзів-письменників. 

— Нахер ти з ними спілкуєшся? Ти ж чудова, начитана та ерудована людина. Навіщо ти спілкуєшся з ними? 

— Просто з поваги й тому, що мені з ними добре, і цікаво.

— Та якої поваги. Ти поважай себе. Що там корисного можна підчепити окрім граматичних помилок та поганого?

Для підтримки та догляду за бородою в Олексія був цілий спеціальний набір. Плюс у нього була не бритва, а спеціальний шавет. Він хвалив мене за будь-які добрі вчинки. Навіть через те, що я поснідала. За все мене хвалив, любив і плекав. А якщо я намагалася якось захистити себе від нього, вибудувати та встановити власні межі та виставити своє «фе» проти нього, то він мене карав.

— Мені твоє ставлення не подобається. 

— До тебе, мабуть, не доходить, що мені тяжко.

— А мені не подобається, що тобі пофіг на мене. І ні. До мене не доходить. Коли я погоджуюсь на все, незважаючи важко мені це чи ні, просто тому, що банально хочу зробити приємно, тому що не хочу образити, тобі відверто важлива лише ти сама.

— Не правда, — з моїх очей потекли сльози.

— А може, я не перший хто каже тобі таке? — у мене виникло враження, ніби він стоїть прямо навпроти мене і вдивляється в мої намоклі очі.

— Мені завжди казали, що я… — я перевела подих. — Спочатку маю думати про себе.

— Дивлюся на тебе і розумію, що це правильно, напевно, так куди легше жити.

— Не правда. Це досить важко, — мої пальці ледве рухалися екраном. 

— Явно простіше, ніж виявляти взаємність до мене.