Розділ 3

Тиждень нам вистачило, щоб зблизитися. Виникало відчуття, що ми з Олексієм були знайомі дуже довгий час. Наче ми були один одному спорідненими душами. Сім'єю. За тиждень вся команда Олексія на судні знали про мене. Вони жартували, що до весілля. Ми з ним сміялися і жартували з цього. 

— Незвичайне відчуття, звісно. Ніколи нічого подібного не відчувала, — і це була правда. Всі ті випадки, коли я могла закохатися, не були схожими на те, що я відчувала з ним.

— Ну, я вже залежу від тебе, можеш радіти. Мені добре коли ми разом, погано коли ти сумуєш, а на повідомлення я несуся кулею. До речі, екіпаж дуже швидко це помітив. Запитують коли весілля. 

— Так? Господи, — я відправила збентежений смайлик. — Ну і знають, як тебе звуть.

При будь-якому оповіщенні з телефону я, як і він – бігли та відповідали як два закохані придурки. Хоч ми були один до одного як друзі. Як мені тоді здалося. Як виявилося, він був тим, хто, так само як і я, цікавиться і навіть практикує таро. А також цікавиться езотерикою та нумерологією. Я ще такого, як він – ніде і ніколи не зустрічала. Наші смаки, як і ми самі один перед одним - були ідентично схожі. Як близнюки.

Через тиждень настав момент… першої сварки. Я розповіла Олексію, що не можу мати дітей. Він почав мене заспокоювати та казати про те, що є купа інших методів для цього. Але я зовсім інше мала на увазі. Я ні не могла мати дітей, я не хотіла їх суто зі своїх психологічних причин. 

Наш діалог змінився в іншому руслі. Я відчувала, як він злиться і як він був у розпачі.

— Щоб було повне поєднання у всіх інтересах, стилі спілкування, проведення часу, смаків і тут…

— Мені самій не подобається, що так вийшло. Мабуть, краще б я мовчала. 

— Ні, не краще, ніколи не мовчи про себе. 

— Чортовий Всесвіт… 

— Та до чого тут Всесвіт. Ми приймаємо рішення, а не вона. Чесне слово, пиздець якийсь. Я чесно не зустрічав людину настільки схожу на мене. 

— Ми маємо перестати спілкуватися. У листуванні все буває не таким, як у реальному житті.

— Як скажеш, хоча я бачив інший світ, бачив на власні очі. Відмінно, тепер я знову не готовий шукати людину, коли це все скінчиться. 

— Я теж. І я зараз зла. Мені насрати на майбутнє, я живу зараз. Та й котиться це все. 

— Чудово. 

— Чудово. Вдалого плавання. 

— До зустрічі! 

— До побачення! 

Цілий день у мене пішов на проливання сліз та поїдання морозива перед мелодрамами, які я раніше не переносила на дух. Ближче до ночі Олексій мені написав. 

— Вітання. Ну як ти? 

— В нормі. 

— Фух. Ну слава Богу. Я думав, ти більше не заговориш зі мною. 

— Якби не пляшка вина, то я тебе послала б.

— Ми нічого не втратили. Просто невелика сварка, — заспокоював він мене, а мені лише хотілося його відправити туди, звідки він прийшов. Але душа мені чомусь не дозволяла. — Знайшлася, як після зникнення, — він сміявся. — Так і хочеться прибігти та обійняти. Все добре. У мене почуття, що маю тобі допомогти. Напевно, як завжди, з'явився в чужому житті, щоб витягнути, а потім як завжди. 

— Ото як… Працювати зі мною кажеш. 

— Так. Я хочу допомогти. Не хочу, щоб ти поринала в це лайно, хочу, щоб задихала, а це робота. 

— І навіщо тобі це? 

— Бо можу. Як і ти.

Не знаю, що він мав під цим на увазі, але нам стало легше. Ми спілкувалися як друзі. Наступного дня я дізналася, що наша з Олексієм матриця долі ідентично однакова (з цього моменту почала вивчати езотерику). Про таку езотеричну річ я вперше дізналася від нього. Він мені скинув повний розбір його матриці, і я була як у захопленні, так і в жаху. У нашій з ним схожості. Ми не могли повірити в те, що таке у житті можливо. Щоб дві різні людини, протилежні статі, виявилися чи не близнюками. Похід із сім'єю до ботанічного саду трохи освіжив мою голову, але думки про Олексія так і не зникали. Наші листування тривали двадцять чотири на сім. 

До ночі, Олексій вигадав у нашому чаті на кшталт текстової рольової гри, як я йому раніше показувала, з човном у морі. Раніше, коли я була підлітком, то часто розважалася в рольових іграх з іншими людьми, які були не проти змінити свою особистість на якогось лівого персонажа з гри, книги чи серіалу. 

Отже, наша коротка гра розпочалася. 

Забравши з причалу одну з посудин, Олексій допоміг мені забратися і сам після сів навпроти мене, ставши веслувати. Відпливши на граничну відстань, наш човен залишився гойдатися посеред моря. Зірки сяяли, хвиль практично не було і лише віддалені звуки прибою прибували з нами разом з повним місяцем. Під моїми ногами задзвеніло скло і я, діставши пакет, вийняла з неї пляшку рому та пару склянок. Олексій відкрив і розлив ром. Ми випили й потім закурили. І так, перебуваючи в одній ілюзії разом з ним, ми знайшли один з одним комфортний простір, де нам виявилося до душі. Він запитав мене: «Що ти бачиш у цьому океані?». Я відповіла: «Пітьму та глибину, яка може мене забрати за собою». А він мені: «А я відображення блискучих зірок на небі». 

— Так, хлопче, — я, одягнена в чорне пальто та капелюх, докурила цигарку і кинула недопалок у воду. — Ну й потрапили ми з тобою, — широко посміхнулася я, розвівши руками. — Просто немає слів. Я готова навити аплодувати. 

— Попливли назад. Тільки не рухайся, інакше справді впадеш, а я цього не хочу. 

— Гаразд, гаразд, — про бухтіла я. 

— Потрапили, але якір мені в гузно, як влучно! — Олексій, легко вискалившись, активно почав перебирати веслами воду і діставшись до причалу…

Наша гра закінчилася.