18.1 розділ

- Дякую, чай, справді, допоміг, - подякувала Кохан, вмостившись під пледом на дивані у спальні хлопця.

- Я ж казав. А тепер відпочивай.

- Як скажеш, не сперечатимуся.

Спочатку вони спілкувалися, Саші було нудно ось так просто лежати і не діяти, але в той же час приємна турбота з боку коханого.

Через деякий час дівчинка заснула.

Левицький зробив усе домашнє завдання, укутав подругу пледом і вийшов приготувати щось на вечерю.

- Привіт, сину, - зайшла до кухні мама. – У нас гості?

- Привіт. Так.

- І де вона?

- Спить.

- Спить? Ти нічого не хочеш пояснити?

- Мам, все добре. Вона трохи нездужає, от і заснула. Я зробив домашнє завдання та готую їсти.

- Хм, я її не знаю, але вона мені вже подобається.

- Вона б тобі й так сподобалася, - посміхнувся хлопець.

- Що вона зробила з моїм сином?

- Закохала в себе.

- Гм, яка гучна заява.

- Але так і є. Саша дуже гарна і чарівна дівчина. Ось побачиш.

- Чекаю не дочекаюся! Гаразд, я пішла переодягнуся і допоможу тобі.

…Повільно повертаючись у реальність, Олександра озирнулася в напівтемряві: кімната не її, але знайома. Точно! Вони ж пішли до Сашка! Натиснувши на вмикач, вона поправила кофту та волосся і хотіла вирушити на пошуки Левицького, як почула жіночий сміх. Метнувши погляд на годинник, вона подумки застогнала: "О, ні, вже шоста вечора! Його батьки прийшли додому! Чому він мене не розбудив? Ну я йому влаштую!"

Сівши на диван, вона схрестила руки на грудях, готова до зустрічі із претензіями.

- О, ти вже прокинулася? Чудово! Вечеря готова – підемо? - як ні в чому не бувало радісно заявив хлопець.

- Ти знущаєшся?

- Що таке?

- Чому ти мене не розбудив?

- Навіщо? Ти спала, я все зробив, завтра вихідний, поспішати нікуди. Я приготував вечерю, побудемо разом.

- Твої батьки вже вдома?

- Тільки мама, – спокійно відповів Олександр.

- Я не вийду.

- Чому?

- Як ти собі це уявляєш?

- Просто! Що це за паніка?

- Я не готова до знайомства з твоїми родичами. Я взагалі спала у твоїй кімнаті! Знову підстава!

- Сонечко, я вже знайомий з твоїми мамою та татом. Пережив, все гаразд. Нічого страшного у цьому немає.

- Я боюсь, - зізналася дівчина.

- Не хвилюйся, - Саня сів поруч і обійняв її. - У мене гарна мама. Нічого не станеться. Тим більше, що я буду з тобою.

Втягнувши повітря, дівчина пішла слідом за хлопцем. Але на кухні, крім них, нікого не було. Насипавши картопляне пюре, Левицький дістав зі сковорідки стейки, полив їх соусом і поставив салат.

- Що питимеш?

- Чай, якщо можна. Він у тебе чарівний.

- Дякую, старався.

Коли вони сіли за стіл, Кохан не витримала:

- А мама до нас не приєднається?

- А ти хочеш? – посміхнувшись, спитав Сашко.

- А я маю вибір? Якби ми були самі, це одне, а так некрасиво. Тим паче вона готувала їжу.

Усміхнувшись вкотре, хлопець покликав матір вечеряти.

- Здрастуйте, - підвелася зі свого місця дівчина.

- Доброго дня, - посміхаючись, привіталася жінка з такими ж очима, як у сина.

- Мам, познайомся, це Саша – моя дівчина. Саша, це моя мама – Ірина Костянтинівна.

- Приємно познайомитись.

- Навзаєм. Як ти почуваєшся? Сашко казав: ти погано себе почуваєш.

- Все вже добре, звичайне нездужання. Але завдяки чарівному чаю біль минув.

- О, Сашенька й не таке може. Ось спробуєш його м'ясо, тоді зрозумієш.

- Це ти готував? - від несподіваної новини, її очі розширилися від подиву.

"А то! Я і не таке можу, сонечко!" - говорили його очі.

- Так, я тільки салат зробила.

- Досить хвалити мене – смачного.

Вечеря пройшла за легкою розмовою. Дискомфорт від знайомства минув, і дівчина розслабилася. Наприкінці трапези молодь пообіцяла прибрати зі столу та помити посуд.

- Що ще я про тебе не знаю? - запитала Олександра, коли вони залишилися вдвох.

- У мене багато прихованих талантів. Я багато чого можу, – самовпевнено зізнався Левицький, залишивши легенький поцілунок на її губах.

- З нетерпінням чекаю, коли ти мені їх покажеш, - обійнявши за шию, дівчина притягла його до себе.