14.3 розділ

- Левицький, ти весь вечір намагаєшся довести, що ти крутіший за когось? З ким це я маю тебе порівняти?

- Ти про що?

- Ти все чудово розумієш – колися! - примруживши очі, допитливо подивилася на нього дівчина. - Стривай! Здається, я розумію… ти все про те саме? Отже, давай з'ясуємо все зараз! Чому ти проти того, щоб я була Снігуронькою?

Відповісти одразу йому не вдалося – двері ліфта відчинилися і звідти вийшла Юлія Антонівна:

- О, Сашенько, а я хотіла дзвонити тобі.

- Привіт.

- Здрастуйте, - одночасно відповіли закохані, відсуваючись одне від одного.

- Здрастуйте, - повільно привіталася жінка, зрозумівши, хто перед нею.

- Мам, познайомся, це Сашко - мій ... однокласник, - представила дочка. – А це мама, Юлія Антонівна.

- Приємно познайомитися, - серйозно відповів хлопець, стійко витримавши оцінюючий погляд.

- Взаємно, однокласнику, - іронічно відповіла Кохан-старша. — Що ж, давно хотіла подякувати тобі за те, що допоміг моїй дочці, коли вона захворіла. Ми дуже хвилювалися.

- Немає за що. Я теж за неї хвилювався, – зізнався Левицький, ніжно подивившись на дівчину.

- Мамо, а ти куди зібралася? – перевела розмову Олександра, дуже вже вона стала сентиментальною.

- Ми з татом їдемо до супермаркету за покупками. Він зараз має забрати мене. Вечеря в холодильнику.

- Добре, дякую.

- І чому ви стоїте у холодному під'їзді? Ідіть у квартиру: обидва ж голодні. Поїжте, чай зроби до печива.

- Ага, добре.

- Все, я побігла, бо батько буде злитися. До побачення.

- До побачення.

Як тільки Юлія Антонівна вийшла у двір, то побачила чоловіка, що чекає:

- Привіт.

- Привіт, - привітався Андрій Борисович, поцілувавши дружину. – Чому так довго?

- Ти навіть не уявляєш, кого я зустріла?

- Це кого ж?

- Виходжу я з ліфта і бачу нашу Сашу в компанії юнака. Познайомились, подякувала за те, що допоміг тоді їй.

- Ну і як він?

- Вихований. Трохи нервував, але так ніжно дивився на нашу дочку. Загалом я залишилася задоволена. Бойове хрещення пройшов, - посміхаючись, підсумувала Кохана.

- Не зовсім.

- Чому?

- Я з ним ще не знайомий.

- Андрюш, ти мене лякаєш. Що ти надумав?

- Нічого. Просто ви, жінки, на зовнішність дивитеся більше. Симпатичний, пару фраз кинув, і все – ти задоволена. А я хочу по-чоловічому глянути.

- Ясно. Ну що ж, якщо не злякався знайомства, то, може, незабаром і ти його побачиш.

***

- Гм, - прочистив горло хлопець, щойно вони залишилися знову вдвох. – Ну що ж, знайомство з батьками відбулося. Офіційно запросили до квартири. Не все так погано.

- Один-один?

- Нііі, ти так легко не відбудешся, - заблищали очі у Сані. - Тебе чекає така сама несподіванка.

- Повір, у мене вона вже була, навіть компрометуюча.

- Нічого не знаю, брат не рахується.

- Не дочекаєшся! Я до тебе просто більше не прийду.

- Діятиму за принципом первісної людини: по голові вдарив і потягнув у свою печеру.

- Ти! Печерна людина! Ходімо поки що в мою. Я й справді голодна.

Знявши верхній одяг, підлітки пройшли на кухню. Сашко вечеряв удома, тож погодився лише на чай. Кохан же розігріла собі вечерю.

- Нас перервали, але зараз ніхто не може завадити, тож я уважно слухаю.

- Я не проти того, щоб ти була Снігуронькою. Мені не подобається Дід Мороз.

- Добре, тобі не подобається Дід, яке це стосується моєї ролі?

- Та він крутитиметься біля тебе! Упевнений, не проґавить можливості, щоб ненароком торкнутися або навіть затиснути десь.

- Невже ти думаєш, що він собі це дозволить на очах у малечі?

- Він знайде нагоду втілити свої брудні мрії.

- Хм, а ти знаєш його мрії?

- Я зрозумів їх ще тоді, у їдальні.

- Саш, ти перегинаєш.

- Повір, за будь-якої можливості Потапенко крутитиме тебе на зустріч! Це як мінімум! Від його великих лап ти теж не сховаєшся.

- Я зможу постояти за себе. Не хвилюйся.

- А як щодо побачення чи номера телефону?

- Хто це переді мною? Де той самовпевнений мачо, який зустрів мене другого вересня?

- Ти його занапастила в ту ж зустріч.

- Саша, я не з тих, хто кидатиметься від одного до іншого. Якщо я з тобою, ні з ким іншим на побачення не піду.