7.2 розділ

- А в мене, виявляється, є суперники, - стоячи трохи в тіні в очікуванні автобуса, Олександр порушив тишу.

- Ти про що?

- Сьогодні я зміг лише один раз потанцювати з тобою, решту часу ти була оточена бажаючими з тобою познайомитися. Я навіть трохи ревнував, - очікувально глянув він на дівчину.

Ледве чутно хмикнувши, вона схрестила руки на грудях, продовжуючи стояти в півоберта до нього, придивляючись до номерів автобусів.

- Ми продовжуємо грати в міс байдужість-до-сусіда-по-парті-через-дурну-першу-зустріч?

Повернувши в його бік голову, вона скептично подивилася на нього, піднявши брову.

- Я не граю в жодні ігри! Чого не можу сказати про тебе: поряд з тобою, я наче на пороховій бочці. Невідомо, як поведеш себе сьогодні: будеш ігнорувати або грубити, провокувати і злити, або скажеш пару компліментів і наб'єшся на роль супроводжуючого, коли тебе не просять?

- Вибач… не знав, що тебе так зачіпає наше спілкування. Так, я тебе провокував, бо мені подобається з тобою сперечатися. Я люблю спілкуватися з розумними людьми, які не бояться відстояти свою думку.

Не витримавши, Олександра посміхнулася від такого оригінального компліменту. "Справді, чому я дратуюся? Зізнаюся, мені й самій подобається з ним спілкуватися. Так що ж я псую і собі настрій, і йому?"

Серйозний погляд з-під вій знову привів у дискомфорт дівчину.

- Щось автобуса довго немає, - перевела розмову на більш безпечну тему.

- Замерзла? – турботливо спитав Сашко, побачивши, як вона потирає долонями руки від плечей до ліктів.

- Зовсім трохи, - усміхнулася у відповідь дівчина.

Він зробив крок у її бік, піднімаючи руки, щоб обійняти і притиснути до себе, цим самим зігріти подругу.

- Сашенько! А я дивлюся: ти чи не ти? – почувся знайомий голос за ними.

Перевівши погляд за спину хлопця, Сашка помітила Леру: хода від стегна, усмішка як ні в чому не бувало, вона наближалася до пари.

Не бажаючи залишатися в цій двозначній ситуації, Олександра зробила перше, що спало на думку -  ускочила в автобус, який тільки приїхав на зупинку:

- Мені час, вдалого вечора.

Не озираючись, вона сіла на вільне місце біля вікна, перевівши подих.

"Що ж він не їде? - нервувала дівчина, коли побачила, що водій не поспішав забирати її звідси. - А куди? Потрібно дізнатися маршрут!"

Відповідь кондуктора приємно здивувала – це виявився автобус до її будинку.

Риючись у сумці у пошуках навушників, Олександра почула уривки фраз:

- Чого тобі треба?

- Зайчику, ти не радий мене бачити?

- Та що ти причепилася до мене? Я ж сказав, що ти мені не підходиш! Відчепися від мене!

"Не хотілося б мені опинитися на її місці, - подумала Кохан. - Метал у голосі чується навіть на відстані".

- І що це було? - почулося зовсім близько.

Обернувшись на звук, дівчина смикнулася від несподіванки:

- Ти постійно мене лякатимеш?

- Вибач. То чому ти втекла? - він повернувся до неї обличчям, одну руку поклавши на спинку їхнього сидіння, торкаючись її капюшона, другу - на спинку попереднього сидіння, - допиту не уникнути.

- Не хотілося пропустити автобус – і так довго чекали.

"Все-таки спробую збрехати".

- Які ще будуть варіанти?

- Ти про що?

- Цьому я не вірю, спроба номер два, - він говорив так само серйозно, не відводячи погляду.

- Злякалася Лери, - буркнула Сашка, відвернувшись до вікна.

- І знову не вірю. Хочеш тепер я озвучу правдивий варіант?

- Відповідь "ні" тебе не зупинить? – демонстративно скривилася дівчина.

Піднявши в посмішці кутик губ, Олександр заперечливо хитнув головою:

- Ти ревнуєш.

- Фантазер, - хмикнувши, прокоментувала вона, відчувши, як сильніше застукало серце.

- Не думаю. Ти можеш змовчати, проігнорувати, але емоції видадуть: бачила б ти свої очі, брови, та й губи – від прикрості вони не стиснулися, а трохи відкрилися…

- Тобі здалося, - хоч якось треба було його зупинити - шепіт біля самого вуха діяв набагато сильніше пильного погляду.

- …Мені навіть захотілося поцілувати тебе, - закінчив свою думку Олександр, виглядаючи реакцію однокласниці.

- Нам зараз виходити, - переключилася вона, підводячись з місця.

- Ти навіть ніяк не виправдаєш себе? – відновив розмову хлопець, щойно вони вийшли з автобуса.

- Навіщо?

- Бо ти колючка.

- Нічого подібного, - задерши носик, огризнулася Сашка.

- А ще вперта.

- Неправда.