Глава 5

***

— Хто відпустив дитину в коридор?! — кричав Серж у приймальні на секретарку. — Я ж просив вас наглядати за нею, дивитися ті довбані мультики, чи що ви там дивитеся про свиней чи зайців?!

Чомусь Сержеві було незатишно й гірко, і саме тому він злився. І першою, хто потрапила йому під гарячу руку, була Валентина Петрівна. Вона, очевидно, вже звикла до криків боса, тому лише мовчки барабанила пальцями по столу, опустивши голову. Жінка навіть не піднялася із-за столу, тихенько сиділа, вважаючи, що таким чином трохи, можливо, й ображає боса, але й виражає певною мірою протест. Він репетував несправедливо, у цьому вона була абсолютно впевнена, адже все вийшло чудово: замовники підписали договір, дуже взаємовигідний для обох сторін. Босові слід було б радіти, що так усе повернулося, що Орися оживила процес переговорів і навіть подружилася з майбутньою керівничкою польської фірми, з якою бос планував співпрацювати й надалі.

Серж сам розумів, що кричить несправедливо, але якісь дивні емоції переповнювали його. По-перше, як не дивно, він із прикрістю констатував, що йому дещо неприємно, навіть образливо, що Орися не його дитина...

Так-так, він був цілком упевнений у цьому! Не може бути у нього дитини. Просто фізично не може! Він дуже ретельно слідкував за цим — це безсумнівно! Але все одно на душі шкреблися якісь колючки. Десь глибоко в душі, дуже-дуже глибоко, так, що він собі не зізнався б навіть під катуванням, Сержеві хотілося, щоб дівчинка справді виявилася його дитиною. Але якщо ця думка і майнула десь на периферії свідомості, то він її придушив одразу ж.

Яка дитина?! Бог із вами! Робота, робота і ще раз робота! Йому треба розвиватися, ставити на ноги всі свої філіали, а не дітей.

І, по-друге, Серж дратувався не на секретарку і не на Орисю, а на самого себе — що не міг стриматися, не міг зупинити ці дивні емоції, які переповнювали його і вихлюпувалися тепер образливими словами на Валентину Петрівну.

"Треба зупинитися", — подумав він, зробивши паузу у своєму неприємному монолозі.

— Я вже казала тобі, при дітях не можна лаятися, тату, — промовила раптом повчально Орися, котра стояла неподалік і зацікавлено розглядала Сержа, напевно, чекала поки він перестане кричати. Дівчинка взяла його за руку. — Бідненький! Не хвилюйся так, — в її голосі почулися чужі нотки, неначе вона чула, як хтось уже говорив таке. — Заспокойся, тату. У тебе є паперовий пакетик або якась невелика коробочка?

— Яка коробочка? — здивувався Серж, і справді відволікшись від сварки. Дитяча рука дуже затишно тримала його за пальці. Це було дуже незвично.

— Ну, коробочка, — пояснила дівчинка. — Наприклад, від якогось подарунку невеликого. А краще, звісно, пакетик. Такий, у якому продають пиріжки. Смачні-смачні. Я люблю з вишнями. Цей пакетик треба прикласти до ротика і дихати туди. Довго дихати, аж поки не заспокоїшся. Так нас вчила вихователька. Мама, правда, довго сміялася, але все одно сказала, що щоб відволіктися, пакетик допоможе.

Орися міцніше стиснула Сержеву руку.

— А ти вмієш робити кульки́? А я не вмію! — вона схопила раптом чистий папірець зі столу секретарки й почала скручувати кульочок. У неї нічого не виходило, але вона старалася.

— Давай допоможу, — намагаючись не посміхатися, сказала Валентина Петрівна. Скрутила кульок і тицьнула Орисі. — Візьми, подихай.

— Це для тата, — пояснила дівчинка. — Не хвилюйся, все буде добре. Візьми кульочок, дихай, — вона простягнула паперовий кульочок Сержу.

— Який кульочок?! Яке "дихай"?! — репетнув раптом він, висмикнув руку з дитячої долоньки й забіг до свого кабінету.

Зачинив двері, зупинився за ними, притиснувся до одвірка. Боже, що це з ним?! Кричав, як шалений! Та ще й при дитині! А вона… Вона хотіла заспокоїти його, сказала, що він "бідненький"...

Похитав головою, а потім усівся у своє крісло за письмовим столом. Все-таки заспокоїтися треба було.

Під руку раптом потрапили папери з договором, які він розгнівано швиргонув перед цим на стіл, і зверху якраз лежав папірець, котрий йому принесла Анжела перед зустріччю з замовниками. Він згадав, що вона щось говорила про цифри й обман, почав розглядати папір детальніше, зосередився, відволікся від своїх емоцій.

Але тут його захопили вже інші емоції: обурення, гнів, роздратування... Хтось і справді вкрав певно суму грошей!

Банківська виписка, яка зараз перебувала у руках Сержа, являла собою офіційне підтвердження того, що продавець отримав оплату від покупця за придбання велосипедів. У документі було зафіксовано кілька особових рахунків, на які переказувалися певні суми. Свої кілька рахунків він знав. А от ще один рахунок здався незнайомим і навіть зайвим. Саме на нього було переведено, в принципі, не дуже велику суму, але ці цифри все одно неприємно муляли око. Як таке могло бути?

Він натиснув кнопку на столі, викликаючи секретарку.

— Валентино Петрівно, я прошу вибачення, що зірвався на вас. Більше цього не повториться, — сухо промовив він, відводячи погляд, адже Серж не звик вибачатися, але зараз переступив через себе... Розумів, що був неправий. І одразу ж наказав:

— Терміново викличте з бухгалтерії людину, яка займалася дитячими велосипедами і оформлювала документи на переказ грошей за партію номер сімдесят вісім.

Секретарка кивнула і вийшла.