Глава 3

***

— А це що за з'ява? – раптом почув за спиною Серж.

Презирливим голосом говорила Анжела, котра щойно вийшла із конференц-залу. Чомусь вона там затрималася і не була свідком розмови Сержа та Вероніки, але коли вийшла, то побачила, як Серж проводжає дівчину поглядом. Очевидно, стояла і спостерігала за ним, а тепер почала обурюватися. Мабуть, все-таки бачила зовнішність дівчини, тому що сказала:

— Чому це вона ходить із сережкою в губі? І такий… такий… макіяж… Чи відсутність його, не знаю, як назвати. Біла, наче смерть. Це що, зараз мода така? Схожа на персонажку з аніме, — несхвально похитала головою Анжела. 

— Ця дівчина – готка, – пояснив Серж.

Йому чомусь сподобалося це слово, хоча він не знав багато про цю субкультуру, але чув, начебто вони захоплюються чи то вампірами, чи то якимись особливими прикрасами, які чіпляють на себе. Мабуть, все-таки прикрасами, тому що це кільце на губах і досі стояло перед очима Сержа. Йому ніколи не подобався пірсинг, а також надмірна кількість різних сережок, залізяк на шиї та іншого непотребу. Але на цій дівчині все мало вигляд такий гармонійний, що йому дуже сподобалося. Але, звичайно, він нікому б про це не зізнався, якби в нього спитали, адже, це зрозуміло, серйозні бізнесмени ніколи не цікавляться такими дурницями.

— О Боже! Цього ще нам не вистачало! Жах! – промовила Анжела, скептично посміхнувшись. – Ти звільниш її?

— Чому звільню? – запитав Серж, здивовано поглянувши на дівчину. – Вона щойно почала працювати, я ж не знаю, яка вона працівниця. Можливо, якраз дуже талановита.

І перед очима постали довгі, звабливі ноги дівчини.

— Як? – здивувалася Анжеліка. – Ти ж колись звільнив одну з працівниць, тому що в неї була закоротка спідниця.
А ще одного, пам’ятаю, чоловіка звільнив за те, що він прийшов не в білій, а в картатій сорочці на роботу. Відхилення від дрес-коду у тебе ж пунктик! А зараз щось змінилося? – Анжеліка підозріло примружила очі.

— У неї все нормально з дрес-кодом, — дратівливо проговорив Серж. —Та й взагалі, зараз у світі нові віяння, повинна бути обов’язкова толерантність до всіх… – чомусь почав він пояснювати, але потім обірвав себе, ще більше розізлився й сказав: – Так, ходімо працювати, сьогодні багато роботи. Тим більше, що за дві години мають приїхати замовники з Варшави. Ти вже підготувала договір?

— Так, звичайно.., – відповіла Анжела з задумливим виглядом.

Вона зрозуміла, що з цією дівчиною, на котру дивився Серж, щось не так. Треба буде обов’язково вияснити, що за одна, і зробити все, щоб він її звільнив. Анжелі не сподобався той погляд, який кидав її бос на цю видру. А конкуренток в офісі вона не потерпить!

Серж повернувся до свого кабінету і одразу ж побачив, що Орися сидить на його місці за письмовим столом – у великому, зручному кріслі, яке крутилося навколо своєї осі. Дівчинка якраз цим і займалася – відштовхувалася від столу руками й прокручувалася по колу, весело посміхалася і знову робила це, і знову, і знову.

Побачивши Сержа, вона зістрибнула зі стільця, підбігла до нього і обняла. Наскільки змогла – маленькі ручки охопили чоловіка і дівчинка притиснулася щокою до руки Сержа.

— Дякую, дякую, тату! Я все розумію: велосипед повинен бути на виставці, але як тільки виставка мине… Вероніка мені все пояснила! Ти ж мені його подарував, правда? Адже ти мені його віддаси, щоб я могла поїздити по вулиці? Танька з другої групи буде шоці! Вона колись обізвала мене злиднею! — наябедничала Орися. — Сказала, що в мене ніколи не буде велосипеда, бо в нас мало грошей і ми бідні! Але вона ж не знає, що в мене вже з'явився тато! І велосипед!

— Так! Нам потрібно серйозно поговорити, – Серж випручався з обіймів дівчинки і прийшов до свого крісла, всівся там. – Розумієш, Орисю, ти повинна уяснити й запам'ятати, що ти не моя донька. І я не твій тато! Я переконаний, що це якась помилка. Сьогодні Валентина Петрівна все перевірить, принесе документи, і ми зв’яжемося з поліцією, знайдемо твою маму і повернемо тебе їй. Не знаю, чи багато це займе часу, але це неодмінно станеться. Тому ти не повинна ніколи називати мене татом, адже я — це не він.

— Я так і знала… – дівчинка зітхнула. – Мама казала, що ти будеш від мене відмовлятися і все заперечувати.

Вона підійшла до дивана, залізла на нього з ногами, сіла й, трошки посопівши ображено, потім раптом промовила:

— Взагалі-то, я голодна і хочу їсти. Дітей треба годувати зранку, в обід і ввечері. А ще у нас у садочку був підвечірок, і тоді давали сирну запіканку, дуже-дуже смачну. Я люблю її найбільше. А на сніданок не треба яєць, бо я їх не люблю. Краще вівсяну солодку кашу і чай або яблучний сік. Ти любиш яблучний сік, тату?

Серж знову поморщився, почувши слово «тато». Але промовчав. Натиснув кнопку на столі, і до кабінету увійшла Валентина Петрівна.

— Валентино Петрівно, дитина голодна. Її треба погодувати, — сказав він роздратовано. —  Замовте, будь ласка, що-небудь із якогось ресторану. Дівчинка розкаже вам, чого вона хоче. Заберіть звідси дитину, нехай побуде з вами, – проговорив він строгим голосом, і секретарка кивнула.

— Ходімо, замовимо тобі щось смачненьке, – доброзичливо глянула Валентина Петрівна на Орисю.

— А тато? Він буде снідати? – запитала Орися. – Ти снідав, тату? Що ти любиш їсти?