Глава 2

***

Орися з серйозним виглядом чекала відповіді від Валентини Петрівни. Дівчинка пильно розглядала жінку, напевно, в уяві порівнюючи її з персонажем історії, яку бачила у фільмі. А секретарка Сержа сьогодні була, як то кажуть, “в образі”: суворо звела брови, стиснула губи в тонку лінію, зробила кам'яне обличчя… Одягнена була нині в коричневий костюмі, волосся мала стягнуте в пучок на потилиці так міцно, що, здавалося, воно приклеїлося до голови тонкою плівкою.

А от всередині неї вирували сумніви, адже вона не знала, що й відповісти. Справа в тому, що секретарка Сержа, хоч і була жінкою освіченою, сучасною, але не знала, хто така Агата Транчбул. Проте вона добре знала, що з дітьми слід бути завжди чесними. І вона не прикидалася всезнайкою, як це інколи роблять дорослі перед дітьми, не махнула рукою на запитання дівчинки, а чесно спитала:

— А хто така ця Транч… Транчбул? Я не чула про таку! 

— Ага! Якщо не чули - значить, ви — це не вона! — щиро зраділа Орися. Адже дівчинка, побачивши Валентину Петрівну, трохи злякалася. Вона полегшено видихнула й завзято почала пояснювати. — Пані Агата Транчбул! Це така зла директорка зі школи! Вона дітей за кіски піднімає й крутить над головою, розмахує ними і кидає в кущі! - дівчинка показала руками, як зла директорка розмахує руками й кидає в кущі дітей, і всі простежили траєкторію польоту уявної дитини, яку Орися “кинула” далеко в глибину коридору. — А ще вона змушувала одного хлопчика з’їсти величезний торт! Отакий-от!

Орися розвела руки й показала, який був торт. Так, він справді був величезним.   

— Піднімала… е-е-е… дітей за кіски? — повільно спитала Валентина Петрівна. — Змушувала з'їсти аж такий торт?  

— Так! Велетенський! — пояснила Орися, розвівши руки ще ширше. — Вона була страшна-престрашна! І дуже серйозна, як і ви!

Почути про себе, що ти страшна-престрашна для Валентини Петрівни було неприємно. Але жінка, як завжди у всіх ситуаціях, не подала вигляду,  всі свої думки й враження лишила при собі, просто похитала головою:

— Яка жахлива жінка, — вичавила із себе вона нарешті.  

— Так, але ви не хвилюйтеся! — швидко додала Орися. — Ви просто схожа на неї. От, я вас побачила й подумала, що це вона. Ви добра, правда? Просто виглядаєте… ну, як та зла директорка… Вам треба переодягнутися! В інший одяг!

— Що-о-о? — жінка покосилася на боса, який нервував, але, як не дивно, не зупиняв цей дивний діалог Орисі та його секретарки.

Складалося враження, що йому самому стало цікаво, хто ж така та Агата Транчбул..

— Сукня завжди робить жінку жіночною і привабливою! — явно повторила Орися чиїсь слова строгим голосом. — Наша вихователька казала, що…

— Ми довго ще будемо слухати цю дурню? — раптом втрутилася Анжела. — Нарада ось-ось розпочнеться! — вона стояла трохи осторонь від усіх і незадоволено слухала розмову.

— Так! — спохопився Серж. — Швидко ходімте! Проведіть Орисю до конференц-залу і посадіть її за столик у кутку біля вікна.

Він рвучко пішов уперед, Анжела пішла за ним, а Валентина Петрівна протягнула руку Орисі й сказала:

— Давай так, — сказала вона. — Я не буду тебе підкидати в повітря за кіски, а ти не будеш кричати на весь офіс, що я якась… Транчбул. Домовились?  

— Домовились! — серйозно відповіла Орися, простягаючи руку.

Вони взялися за руки і пішли також до дверей конференц-залу.  

Серж Лозар зайшов у конференц-зал з грізним виразом обличчя. Приміщення було просторим, світлим і дуже офіційним. Блискучий довгий стіл із темного дерева, навколо нього — шкіряні крісла, розставлені з майже ідеальною точністю й симетрією. На стінах висіли великі графіки, таблиці з фінансовими звітами, корпоративні гасла типу «Точність, швидкість, результат» і величезний годинник, що цокав так голосно, ніби нагадував усім про невблаганний рух часу.  

У кутку залу стояло кілька велосипедів: великий, трохи менший і зовсім дитячий. Це була частина презентації нової рекламної кампанії. Орися одразу ж зацікавлено подалася туди, її очі загорілися від цікавості, але Валентина Петрівна швидко схопила її за руку та повела в інший бік, де стояв невеликий столик і два диванчики. 

Посадивши Орисю, вона витягнула зі своїх паперів, які тримала в руках, чистий аркуш і дала дівчинці ручку.  

— Малюй, але будь тихенько, — прошепотіла вона їй і поспішила на своє місце біля боса.

Дівчинка кивнула, надула губи, але не заперечувала. Вона була хитрою дитиною: знала, коли сперечатися марно.

Тим часом Серж сів за стіл, привітався. Намагався опанувати себе, звести всі думки докупи, бо не до наради йому зараз було. Проте багаторічний досвід і звичка взяли своє. Він почав нараду, роздратовано помічаючи, як здивовані співробітники непомітно розглядають маленьку дівчинку. Всі були страшенно здивовані її присутністю. Але якщо бос дозволив їй тут знаходитися — то це, напевно, так треба.

Всі навколо за столом начепили на обличчя серйозний вигляд. Секретарка Валентина Петрівна сіла за ноутбук, налаштовуючи онлайн-зв’язок із філіями. Анжела вмостилася у крісло поруч із Сержем праворуч, із явно незадоволеним обличчям. 

За столом зібралися керівники відділів, маркетологи, дизайнери та кілька представників фінансового департаменту. Всі чоловіки й жінки були одягнені строго: темні костюми, офіційні блузки, жодних яскравих кольорів чи зайвих деталей. Вони сиділи рівно, зосереджено переглядали документи, щось тихо обговорювали між собою, переглядали ноутбуки та планшети.