37

Коли вони остаточно прокинулися, Коул першим підвівся з ліжка. Сейдж одразу відвернулася.

Вона хутенько підтягнула до себе зім’яту білу сукню, яка валялася на підлозі, і швидко прикрилася нею, так і не обертаючись до нього. Пальці трохи тремтіли, коли вона провела пальцями по пом’ятій тканині, бо ця клята біла сукня тепер мала надто багато сенсів для неї.

Кілька разів вона краєм ока помітила, як він дивно на неї зиркає, Сейдж напружилася.

– Що? – здивовано завмерла вона й машинально підняла руки, щоб поправити волосся. 

Пальці ковзнули крізь пасма… і раптом довжина закінчилася набагато раніше, ніж вона звикла. Коси, які ще вчора діставали до низу спини, тепер ледве торкалися плечей. Точно. Він же обрізав їй волосся.

Коул стояв досі одягнений у свою чорну сорочку (хоч і не до кінця застебнуту) і дивився на неї з тією самою дивною напівусмішкою.

– Будеш носити білу сукню? – раптом запитав він.

Сейдж знизала плечима, намагаючись говорити спокійно, досі прикриваючись нею:

– Ти ж казав… що я досі жертовна леді. То, мабуть, так. І іншої ти мені не давав.

Він лише тихо гмикнув:

– Гм. Гаразд.

– Що не так? – вона насупилася.

– Я обрав для тебе білу сукню, бо ти була жертовною леді. А ще тому, що ти сама сказала: у іншому світі ти вдягала біле, бо була цнотлива на власному весіллі. Таке співпадіння здається мені кумедним.

Сейдж не стримала легкої трохи збентеженої усмішки:

– Я досі на весіллі?

– Ні.

– І я більше не жертовна леді. Ти ж не хотів би мене вбити?

Сейдж навмисне сформулювала саме так. Не «ти ж не збираєшся мене вбивати?», а саме «не хотів би». Вона не залишала йому простору для старих ролей. Не збиралася більше бути тією дівчиною, яку привели на страту за замах на принца.

Коул кілька секунд мовчав, пильно дивлячись на неї:

– Ні. Не хотів би.

Сейдж ледь помітно видихнула з полегшенням і дозволила собі маленьку переможну усмішку:

– Тож дай мені іншу сукню.