36

– Ти про що? 

– Дійсно хочеш віддатися мені? – хрипко спитав він. 

Готова була сказати: «Так», аж раптом…

…раптом у його очах вона прочитала дещо таке зламане і нестерпне, що налякало її саму. Він не міг зрозуміти, чому дівчина, яка так сильно боролася за думку, що існує кохання на все життя, раптом готова відріктися від чоловіка, з яким уже одягала  оспівану білу шлюбну сукню… і лягти з іншим. У його очах не спалахнула перемога.

– Ні, – ледь чутно відповів він. – Ти зараз віддаєшся не мені. Ти сердита і це щось заптулатане…

Не могла це слухати, бо не уявляла, що відповісти, і різко затулила його рот долонею.

– Мовчи, чекай.

О Боже! Вона й подумати не могла, що в житті наступить день, коли доведеться чоловіка вмовляти лягти з нею… 

– Ні в минулому, ні в цьому житті… я би не хотіла чоловіка, який розбиватиме моє серце. Принце, біля клятого вівтаря я не встигла сказати «так». Хай і він обрав мене колись, та я не встигла обрати його.

– Що-що сказати? – перепитав.

Він здавався таким неймовірно привабливим, коли тяжко дихав від збудження і коли в його голосі щось надломлене і з відчаєм.

– Я не встигла погодитися вийти за нього. Я встигла лиш побути нареченою, якій не дісталося нічого. І померти.

Але вона не могла вчинити так, щоб довести йому – цей світ брудний. Бо це не так. Тож обережно вибралася з його теплих і від жару спітнілих рук і лягла поруч на бік. Він повернувся до неї, ліг на свій лікоть, дивився у її вічі. 

З ним точно не грав у гру-натяк, яку так сильно люблять школярі, тож вона почала:

– Колись у тебе з’явиться кохана, яка буде для тебе одна єдина, і у мене теж буде такий коханий, один єдиний. Ти кохатимеш її так, що у вашому клятому світі зрештою через вас з’являться весілля, і…

– І хто ж це буде? – він перебив, але в його голосі кумедно прозвучало справді запитання.

Так, він був спантеличений цим грайливим, але на біса очевидним натяком. 

– Хтось, – вона розсміялася. – Звідки мені знати? А зараз чекай, мене вбиває корсет, відвернися і не підглядай, – вона виплуталася з сукні і скинула її, накинувши на себе покривало.

Принц був слухняний, він повернувся до неї знову, коли Сейдж була повністю прикрита. Він гмикнув під носа і примружився, уважніше дивлячись у її вічі. Але вона була стомлена і встигла промерзнути, тож… Усе стихло. Коли Сейдж знову змогла розплющити очі, вони вже лежали під товстим одіялом. Кімната була напівтемною, лише кілька свічок догоряли на столі, відкидаючи тремтливі золоті плями на стіни. 

Коул досі лежав на боці, обличчям до неї, і тримав її руку в своїй, було до болю очевидно – він не спав жодної хвилини поруч з нею. Його великі пальці повільно гладили її долоню, а потім він нахилився й торкнувся губами самої середини її долоні. Потім поцілував кожен палець окремо, затримуючись біля кінчиків, де шкіра була особливо чутливою.

Сейдж тихенько засміялася: 

– Лоскотно… – прошепотіла вона, намагаючись відсмикнути руку, але він лише міцніше стиснув її пальці й знову притиснувся губами до внутрішньої сторони зап’ястя.

Коли його губи ковзнули ще раз по найчутливішому місцю біля основи великого пальця, Сейдж знову тихенько пирхнула сміхом і сховала обличчя в згин його шиї.

– Ти навмисне це робиш, – буркнула вона майже ображено, але голос зрадницьки тремтів від ніжності.

Коул лише тихо гмикнув їй у волосся й продовжив своє лоскітливе заняття.

Зрештою вона просто дивилася на нього.

Лежала на боці, голова на його плечі, і тихо, майже не кліпаючи, вивчала кожну рису його обличчя. Він досі здавався їй незнайомцем, але від нього все всередині стискалося. Не той, кого вона колись майже змусила себе любити. 

– Принце…

Він поглянув їй у вічі, дещо стурбований її надломаним тоном.

– М?

– Принце, я не сумую за ним. Він – не кохання мого життя. Як і я – не кохання його життя. Той чоловік це лиш інцидент. І я хочу довести тобі, що кохання раз і на все життя – воно існує. 

А в голові билося: «Я б сама хотіла кохати тебе і навчити тебе… кохати мене. Бо ти здаєшся таким чудовим, таким добрим, справжнім скарбом. Ти не чудовисько і ти не жорстокий, я була неправа».