31

Коул відповів першим, голосом трохи нижчим і грубішим, ніж зазвичай:

– Ні. Ми з дальніх хуторів за Чорним лісом. Ідемо до родичів у сусідню долину, але заблукали через снігопад. Якщо можна перечекати трохи і зігрітися, будемо вдячні.

Дівчина лише кивнула ще раз і відступила вбік, пропускаючи їх усередину.

У невеликій кімнаті було напрочуд тепло. Біля великої глиняної пічки сиділи діти, ще з десяток дорослих сиділи колом на лавах і просто на підлозі, вкритій грубими шкурами. У центрі кола з рук у руки швидко передавали гарячу печену картоплину, сміючись і зойкаючи, коли вона обпікала пальці.

Староста похилий чоловік з сивою бородою й глибокими зморшками біля очей підвів голову, коли вони увійшли. Він уважно подивився на двох незнайомців у капюшонах, але нічого не спитав зайвого. Лише кивнув на вільне місце біля кола.

– Сідайте. Бульйон ще гарячий. А картопля… ну, самі бачите.

Коул і Сейдж сіли. Вона крадькома зиркнула на нього з-під капюшона. Він здавався абсолютно спокійним, але уважно роздивився кожного.

Гра тривала ще кілька хвилин. Сміх, зойки, швидкі передачі. І раптом картоплина вислизнула з рук старости, гулко стукнулася об підлогу й покотилася під лаву. Усі засміялися.

– О-о-о! – хтось гукнув. – Старий, твоя черга!

Йому протягнули плетений кошик, повний складених навпіл листочків. Староста посміхнувся у бороду, занурив руку всередину, витягнув один і розгорнув. Очі в нього раптом пом’якшали.

– Що тут у нас, ха-ха-а! Так і знав… Моє перше кохання! 

Сейдж пнула принца в бік локтем:

– Кажу ж: задурили тобі вуха.

– Розповім-розповім, – і почав говорити тихо, майже мрійливо: – Мені було шістнадцять. Звали її Ліра. Жила з матір’ю на краю селища, біля старого яблуневого саду, що вже тоді майже весь повисихав після негоди. Волосся в неї було руде, як осіннє листя, а очі… такі світлі, що ввечері здавалося, ніби в них горить маленький вогник. Я тоді ще думав, що кохання це коли серце б’ється так сильно, що аж у вухах шумить. І воно справді шуміло. Кожного разу, коли вона проходила повз. Ми ніколи не говорили про це вголос. Просто… вона завжди залишала мені найстигліше яблуко на нижній гілці. Я так хотів обрати її і мати її все своє життя, аж до кінця, але боги не дали мені шансу, бо вона згодом захворіла. Перед смертю я одягнув на неї намисто, яке змайстрував. З ним її і поховали, – і показав свою шию, витяг з-під сорочки намисто, – а це, геть ідентичне, я так і все життя ношу. 

Діти витерли сльози з очей і витягли наступну картоплину з вогнища, почавши кидати з рук в руки, але більше не чутно було сміху. 

Сейдж все всередині стиснулося, вона поглянула на принца, той і далі здавався байдужим, але на щоках його був легкий рум’янець. Чи то від холоду, чи то від раптового тепла в кімнаті біля вогнища. 

Картоплина раптом випала з рук дівчини, яка їх впустила. 

Діти гуртом почали, не даючи їй кошик із запитаннями: 

– Про перше кохання! Перше кохання! 

– Добре! – вона зняла хустину з волосся, поправила чуб, її дитя сиділо в неї на руках, але поруч з нею сів чоловік, обійняв за плечі, журливо поглянувши їй у вічі. – Коханий, певен, що хочеш чути це? – дбайливо перепитала, очевидно, це її новий коханий, і той кивнув, обійнявши дівчину. – Ви всі знали Еліо, він загинув на війні, коли принц отямився і відправив всіх під землю заживо. Еліо був повстанцем, його змусили піти на напад на палац, погрожували забрати наше дитя, якщо не піде. Але спочатку він був просто Еліо. Син пекаря. Руки в нього завжди пахли хлібом і дріжджами. Він умів сміятися так, що навіть у найгіршу зиму здавалося, що весна вже близько. Ми жили через три хати. Я носила воду, він носив мішки з борошном. Спочатку лише віталися. Потім він почав залишати мені теплу скоринку під дверима. Цей маленький теж Еліо. Йому вже три. І коли він усміхається… у нього точно такі самі ямочки на щоках, як були в батька. Єдине, що від нього лишилося.

Принц підвівся і витягнув за руку Сейдж з кімнати, всі затихли. Вона не дослухала історію і не встигла побачити сльози дівчини.

Але вигукнула: 

– Ти помилився! Ці люди хаотичні лиш тому, що тут царить хаос. Ти помилився, – повторила, але він ніяк не відреагував, просто і далі тягнув її за руку за собою подалі з селища. – Тебе надурили, принце. Якби ці люди мали гроші, то ваші любовні храми були би на кожному кроці! Вони проявляють любов дерев’яним намистом чи…

Став і різко обернувся: 

– Ох, та дай їм мішок золота, і вони, повір, не побудують храми, – розсміявся.

– От… дурень.

– Тобі своєї трагедії мало? Годі турбуватися про чужі.

Не мало! Аж надто багато, уже поперек горла. Вона замахнулася і дала йому ляпас, мить і від дотику все раптом затуманилося перед очима, запах зими і брудних вулиць змінився на запах асфальту і прокуреного таксі.