30

ше тонкі губи й підборіддя лишалися видимими. 

– Звідки у тебе така сила? – вона оглянула себе, тяжко видихнувши. – Май би я таку силу – не мала б негараздів у своєму світі.

– Навчив колись-був-господар, який мене викрав. 

– Ох… вибач.

Знизав плечима, дещо байдужий.

Вони пішли вниз. Спочатку дорога була ще більш-менш рівною, але чим ближче до міста, тим гірше ставало під ногами, уламки каміння, брудні калюжі, що вже починали покриватися тонкою кіркою льоду. Сейдж відчувала, як нога, хоч і загоєна, знову ниє від незвичного навантаження. Повітря пахло димом, гниллю й чимось кислим.

Йшли так довго, це не було схоже на пробіжку містом з рівним асфальтом і в зручних кросівках, це було справжніми тортурами для ніг. Сейдж готова була проклинати його, але чоловік вперто вів її, тягнув за руку за собою.

– Прокляття, принце, ваша милість, можна повільніше… Я не можу більше йти, – скиглила, а за мить розізлилася, коли ледве не спіткнулася лицем у бруд. – Прокляття! Принце, от побачиш, – огризалася собі під ніс, – принце, дійде до того, що ти й сам і весілля влаштуєш, і храм любовний такий збудуєш, що той аж сонце закриє! Безсердечний, холодний ти шмат…

– Помовч, – втомився від її бубоніння.

Коли вони нарешті увійшли між першими будинками, уже сутеніло. Небо позаду стало сірим, а між низькими халупами швидко згущувалися сутінки.

Місто виявилося ще гіршим, ніж здавалося здалеку.

Будинки стояли криво, деякі з розваленими дахами, затягнутими шматками шкіри чи старим полотном. Люди бліді, нещасні. Більшість одразу відводили очі. Деякі жінки з дітьми на руках швидко заходили в двері. Чоловіки з похмурими обличчями стояли біля вогнищ, що ледь жевріли в металевих бочках, і тихо перемовлялися. Ніхто не сміявся. Ніхто не співав. Лише кашель, приглушені голоси й скрип дверей.

Сейдж це все засмучувало.

Коул ішов попереду, тримаючи її за руку так міцно, ніби боявся, що вона розчиниться в цьому натовпі. Сейдж відчувала, як напружуються його плечі під тонким лахміттям.

Вони минули невелику площу, де кілька жінок ділили між собою жменю мерзлих овочів. Одна з них підняла голову, пильно вдивилася в їхні капюшони, але нічого не сказала. Далі вузький провулок, де з вікон доносилися дуже вульгарні звуки. І щоглибше вони йшли в місто, то більше брудних звуків долинало з темних кутків. Сейдж починало нудити.

– Вдосталь надивилася? Побачила тут вічну любов? 

– Коуле… – тихо покликала вона, майже шепотом. – Добре, ти виграв. Твій світ це черства повна хрінь, гаразд, твоя правда. Ти виграв! Але… Мені тяжко йти. Нога… і взагалі. Я більше не можу. Дуже холодно.

Він зупинився, обернувся. Під капюшоном блиснули очі.

Сейдж кивнула на найближчу халупу, де у відчинених дверях стояла дівчина середніх років з дитиною на руках. Та дивилася на них насторожено, але не вороже.

– Попросимося… хоча б присісти перепочити, – тихо сказала Сейдж. – Будь ласка. Я справді більше не витримаю.

Коул мовчав кілька секунд. Потім повільно кивнув і повів її прямо до тієї дівчини.

– Можна… зайти? – тихо запитала Сейдж, ледь чутно через край капюшона. – Ми з дороги. Нога болить, і вже темніє…

Жінка ще мить дивилася на їхні зчеплені пальці, потім ледь помітно кивнула.

– Ви до старости селища? Він тут. Заходьте. Ми якраз почали грати. Також ми приготували бульйон. Ох… Ви не місцеві, наче?