29

У білій сукні, яка помітно тішила принца, Сейдж ступила за ним. За мить на її плечах був його чорний плащ, аж до брів – капюшон. Вийшли, а над головою як раз снігопад. Нога вже не боліла, гуляти було просто і легко. Неподалік був той самий білий кінь, і принц знову посадив її на нього. Був день, ясно і свіжо, доволі приємно. Коул тримав її руку, вона відчувала, як він стискає і гладить її пальці. Крокував поруч, не відпускав, поки кінь віз її верхи.

– Я згоден послухати про твій світ. 

– Я й досі дозволу не питала, просто вивалювала це на тебе, – ледве стримала усмішку. – Як багато у вас тут дозволено мати жінок чи чоловіків? Союзів…

– Чоловік може мати скільки завгодно жінок. Як і жінка – скільки завгодно чоловіків. 

– І тобі не здається це неправильним? А як же їхні діти? 

– Байдуже від кого діти для простолюдинів. Не байдуже лише для лордів. 

– Принце, і невже дітям простаків не цікаво, хто насправді їхній батько?

– Звідки мені знати, що там у кого на душі? – підвів на неї погляд. – Діти це просто новий робочий ресурс і майбутні солдати для захисту. Якщо дитина народилася, її годує весь замок чи все селище. Хто саме її батько не має значення, бо виховує її громада. Жінки народжують від багатьох, щоб гарантувати, що хоч хтось із дітей виживе і продовжить її рід. Поняття «вірності» для бідних це смертельно небезпечна дурість, яка веде до вимирання. Леді ще не зрозуміла, але людей тут не так багато. Тут складно вижити, тут постійно війни, – вони якраз дійшли до окраїни палацу, і принц кивнув їй на місто під палацом. – Я розумію, що тобі здається, що мій світ брудний. Але він просто простий і вільний. У вас, здається, кохання це щось єдине і вічне. У нас кохання це тепло тіла взимку. Або вигода.

У місті було на диво мало будинків. Сейдж скривилася, озирнулася вдалині на те, що зовні здавалося руїнами храму лордів, що загинули на полюванні, а всередині уже було красиве і комфортне.

– Ти питаєш, чи не болить дітям, що вони не знають справжнього батька. Можливо, болить. Але вони рідко про це думають. Бо «справжній батько» у нас той, хто залишився. А не той, хто пішов.

– Твій батько, принце, це той, що залишився? Чи він дійсно твій?

– Я лорд, він дійсно мій батько. Але колись хотілося б мати вибір, щоб це був хтось кращий. Краще б він пішов і був хтось інший, хто б залишився. 

Сейдж засудливо дивилася на нього. Думала, які ж вони усі тут, на біса, самотні.

– Якби твій обранець побачив тебе зараз на моєму коні, він би бився за тебе чи знайшов би іншу? 

– Він не шукав би іншу, він би забрав мене назад собі. Я впевнена, вам усім тут не байдуже. Ви просто звикли, що ніхто не залишається. Звикли, що краще не чіплятися надто сильно, бо все одно нічого не залишиться,  підуть, помруть. І тому ви робите вигляд, ніби зв’язки нічого не значать. Ніби діти можуть рости «нічиїми», – вона трохи сильніше стиснула його пальці крізь рукавичку, дивлячись прямо в очі. – Ти ж сам щойно сказав: «краще б він пішов і був хтось, хто б залишився». Значить, тобі не байдуже. Значить, і їм не байдуже, – кивнула на містечко під палацом. – Десь тебе надурили.

– Мене надурили? – він засміявся. 

– Ти спускався туди? Був з людьми пліч-о-пліч? Катаріна ж прийшла тебе вбити, сказавши, що ти вбив її батька. Все не так примітивно, як тобі, лорде, задурили вуха.

– Добре. Ходімо, – Коул різко стягнув її з коня, майже грубо, і потягнув у бік похилого схилу, що вів до міста. – Добре, – буркнув він. – Давай поглянемо на твою правду і де мене дурять, – пирхнув.