25

Дівчина захлипала, ніби гребля всередині нарешті прорвалася, в голові прокручуючи все побачене. А раптом вона дійсно божевільна, і цей красивий принц це просто її фантазія, порятунок від жорстокої реальності? Схопила нігтями його руку, вчепилася, наче хотіла переконатися, чи Коул реальний і чи не розчиниться, як обман розуму.

– Ох, – він напружився, – леді, ти сильна, мені боляче. 

Сейдж розплакалася, опустивши голову. Не могла збагнути. Вона плакала не тільки за Анною, не тільки через суд, а за все одразу: про те, що її зрадили, про те, що її замкнули, про те, що вона, можливо, справді божевільна, а цей чоловік – лише її останній порятунок від жахливої реальності. Десь там з нею сталося щось дійсно страшне.

– Сейдж?.. Що… – Коул замовк на півслові. – Досі була така стійка… що сталося?

Він нахилився, намагаючись зазирнути їй в обличчя. Його рука, та, що не була стиснута її пальцями, повільно, дуже обережно лягла їй на потилицю. Пальці ковзнули в волосся.

Сейдж витерла обличчя рукавом білої сукні, спантеличена підвела погляд.

– Навіщо тобі такі ікла? – по-дитячому змінила тему, вдивляюсь в розгублений вираз принца.

– Просто є… 

– Не вампір?

– Е-е… та ні. Просто хижак. А що? – він незадоволено звів брови. 

– І на кого ти полюєш? 

Принц раптом просто розсміявся. Якось так щиро, з поглядом на неї, наче дівчина в його руках просто наївне дитя.

– Просто не розумію… хіба моя уява могла би створити такого, як ти? Хіба що от вампіра, це максимум. Бо знаєш, є такі кіна про… 

Принц широко розплющив очі.

– Думаєш, я вигадка і я лиш в твоїй голові? – і обережно змусив її розтиснути пальці, що стискали його шкіру, і тицьнув її кінчиком пальця в лоба.

– Думаю, що я божевільна. Що вдома все так погано, що моя голова просто відкинула мене в краще місце. Може, навіть тут під мечем краще, ніж там…

Він видихнув, зацікавлено дивлячись їй у вічі, і раптом почав, так неочікувано і без прохання:

– Катаріна. Вона була невинною дівчиною, служницею. Везла на коні запаси для війська, яке йшло війною проти мого народу. Звичайна дівчинка, яка просто виконувала наказ. Вона теж провалилася під землю, я відправив її туди з усіма воїнами разом. Звідки ж я мав знати, що й невинні будуть поруч із військом? Я не знав. Але вона повернулася.

– Як?.. 

– Ти – тобто вона – кілька ночей тому назад вибралася з-під землі. Сама. Через роки. Прийшла до палацу, пробралася у мої покої з ножем у руці. З ненавистю до мене особисто. З ненавистю до того пекла, де вона блукала. Її батько загинув у тому бою. Усі, кого вона знала, загинули, коли я змусив їх провалитися крізь землю. Лише вона вибралася. Жива. Я не став далі розпитувати. Не став перевіряти, чи справді вона невинна, чи справді вона просто жертва. Бо я ладен убити все і кожного, хто замахнувся на мене і хто пов’язаний з тим місцем, звідки я вибрався. 

– Як вона там вижила?.. Що сталося? Так жорстоко наказати її вбити! Ти міг дізнатися більше!

– Я наказав схопити її тієї ж ночі. І вранці вивести на площу. Публічно. Щоб усі бачили: навіть ті, хто вибирається з могили, не переживуть мене вдруге. Я не хотів чути її пояснень. Не хотів знати, чи справді вона просто хотіла помсти за батька, за роки в темряві, за те, що я зробив. Мені не потрібні спогади про те місце і не потрібні ті, хто там побував. Але найбільше я ненавиджу тих, хто прагне мене скривдити.

– Ти жорстокий. Вона не заслуговувала на смертну кару… 

Слова «ти жорстокий» помітно його зачепили.

– Я жорстокий? – голос став низьким, вібруючим. – Я хороший правитель.

Він штовхнув її. Не сильно, але достатньо, щоб вона вдарилася спиною об стіл. Коул пішов за нею, повільно, як хижак, якому вже не треба поспішати.

– Ти навіть не уявляєш, що таке жорстокість, – за мить простір між ними скоротився до нуля. – Я терплю навіть твій неповажливий тон! Схили свою кляту голову перед принцом!