24

Коли Коул, втомлений суперечкою, важко видихнув і повільно підвівся з колін, Сейдж відчула, як повітря між ними раптом стало холоднішим. Він простягнув їй обидві руки долонями догори. Вона поклала свої пальці в його, і принц підняв її м’яко, але міцно.

Не сказав ні слова. Просто повернувся до дверей, відчинив їх одним рухом. Холодний нічний вітер увірвався в будиночок на окраїні зруйнованого палацу, принісши запах снігу й сосен.

Вона кинулася за ним, вчепилася пальцями в одвірок.

– Не замикай… будь ласка… не залишай мене саму… – голос зірвався на схлип. – Я благаю…

Його не було чотири дні.

Чотири довгі, мовчазні й порожні дні.

Сейдж не гнівалася. Вона була глибоко й смертельно ображена. Їй було нудно, самотньо, боляче від тиші. Наче клята бранка, яку замикають і провідують лише тоді, коли зручно господареві. Вона ніколи й подумати не могла, що опиниться в такій клітці. Вибити вікно не вдалося, зачароване. Добре, що їжі було вдосталь.

Але коли двері нарешті відчинилися Коул стояв на порозі, а за його спиною вечірнє небо. Без маски і рукавичок, у чорній сорочці та плащі.

– Йди до мене.

Сейдж не привіталася. 

– Боюся тебе торкатися, – для себе вирішила, що він більше не заслуговує на її поважливий тон. – Але якщо це поверне мене хоч на мить до мого чоловіка… – і кинулася до принца, схопивши за руку. – Я хочу його бачити, не тебе.

За мить вона побачила, як обличчя принца стало серйозним, брови напружилися. 

І все змінилося, реальність змінилася, але виявилася геть не такою, яку вона очікувала.

Сейдж стояла на колінах посеред холодної мармурової підлоги широкого коридору. Чужі руки грубо тягли її під лікті по слизькому каменю, а вона рвалася вперед, захлинаючись криком і сльозами.

– Анно! Ні! Не забирайте її! Будь ласка! Анно!!!

Маленька сестричка плакала десь далеко в коридорі, її тоненький голосок лунав крізь зачинені двері. Сейдж намагалася вирватися, але сили вже не було, п’яний дурман в голові. Вона бачила, як Андре стоїть осторонь, спокійно поправляє манжети, а Дамієн… Дамієн просто дивився в підлогу.

Вона хотіла побачити чоловіка.

А побачила, як у неї відбирають єдину рідну людину.

Це були коридори суду. Андре стояв навпроти спокійний, у бездоганному костюмі.

– Сейдж, ти не можеш бути опікункою. Усе вже вирішено. Ти не при собі. Твоя тяжка депресія і випивка – це занадто. Вибач, але ти мусиш пролікуватися.

– Я не пила! – крик вирвався з горла. – Це ви споювали мене! Ви доводили мене до цього, я в клятій пастці у вашому домі! Ви залишили мене без освіти, без моїх грошей, без сестри! – вона поглянула на охоронця, який вже нічого не вирішував, бо все уже прозвучало в залі суду від судді: – Повірте мені, вони підсипали мені щось!

Андре зітхнув театрально, з втомленим співчуттям:

– Люба, ти і зараз п’яна. Припини цю брехню. Дитина залишиться з нами.

Анна вирвалася з рук няні й кинулася вперед, розкинувши ручки до старшої сестри. Її личко було мокрим від сліз, волосся скуйовджене, рожеві штанці сповзли з одного боку. 

Сейдж рвонулася назустріч інстинктивно, як мати, як сестра, як єдина людина, що любила цю дитину по-справжньому.

– Анно! Маленька моя, я тут! Я нікуди не піду! 

Але Дамієн уже був поруч. Він нахилився, обхопив Анну за талію обома руками й підняв на руки, передавши няні.

– Допоможіть! Будь ласка! Вони крадуть мою сестру! Вона моя! Я її опікунка! 

Але коридор був порожній. Судді вже пішли, свідки розійшлися. 

– Тебе відвезуть на лікування, такий вирок суду. І все владнається.

– Ні! Ти бив мене, – вказала на Дамієна. – Ти принижував мене! І ви, – вказала на Андре, – ви щось задумали. Що ви зробите з Анною?! Навіщо вона вам?! Чому ви забираєте її собі?

Картинки змінювалися так швидко, що Сейдж не встигала вдихнути між ними.

Ось вона вже в машині, вікна зашторені, руки стягнуті м’якими ременями, медсестра поруч тихо говорить щось про «спокій, люба, зараз усе буде добре». Потім білі коридори пансіонату, запах хлорки й ліків, що липне до горла. 

Потім маленький кабінет, стіл, два крісла, психіатр у сірому костюмі. Він усміхається. Сейдж розуміє одразу: він підкуплений. Він навіть не слухає її, тільки киває, киває, а пальці вже бігають по планшету, вписуючи назви зарання продуманих ліків.

Вона сиділа, стиснувши коліна, дивилася на нього й відчувала, як усе всередині стискається. 

І раптом крізь цей жахливий калейдоскоп маленький проблиск розуміння… це не єдина її реальність… Є дещо інше, дехто інший… є принц, який міг би…

– Забери мене звідси! – закричала в кабінеті. – Забери мене звідси! Я не божевільна!

– Демієн не забере вас, дорогенька, – психіатр навіть не моргнув.

І картинка перед очима змінилася, поки серце вискакувало з грудей від побаченого… принц перепитав: