21

Сейдж потягнулася до сумочки, пальці вже торкнулися екрана…

– Сейдж, – голос Андре пролунав спокійно, але з тією сталевою ноткою, від якої завжди похололо в грудях. – Ти заміжня дама. Годі дурних зустрічей і теревень з подругами. Ба більше, Ванда здається дещо токсичною, вона тобі заздрить…

Він озирнувся на столик у кінці залу – там сиділа молода жінка в строгому костюмі, біля неї охоронець і родина. Донька прем’єр-міністра. Зосереджена. Ділова. 

– Ось поглянь, – продовжив Андре, кивнувши в той бік. – Вона не відволікається на подруг у сімейному колі. Вчися.

Сейдж завмерла, адже, якого біса?! Її чоловік буквально щойно відволікся на ділового партнера і залишив стіл! Потім повільно вимкнула звук на телефоні й сховала його назад у сумочку. Руки тремтіли ще сильніше, тому просто подала Анні її порізаний стейк. 

Андре відрізав шматок стейка, поклав у рот, пожував і усміхнувся.

– Стейк просто неймовірний, – сказав він, ніби нічого не сталося. – Твої спроби куховарити, звісно, теж хороші, але… Сейдж, ти ж не образишся, якщо я скажу, що твоя страва вранці вийшла… ну, як завжди, пересмажена? Добре, що в нас є кухарка. Прохання більше не порушувати сніданки… Не експерементуй.

Слова вдарили, як ляпас. Тема про університет табу. І ці всі нападки очевидно через те, що вона підняла тему навчання. Сейдж нічого не розуміла і думала про забрані документи з університету, в який вона потрапила своїми силами. 

Слова вдарили, як ляпас. Тема про університет – табу. І ці всі нападки, очевидно, лише через те, що вона наважилася підняти її знову. Сейдж нічого не розуміла – тільки те, що її документи, які вона здала в університет власними силами, тепер десь у шухляді Андре, а її мрії про дітей, про клас, про те, щоб бути корисною, – просто зникли, ніби їх ніколи й не було.

Вона різко відсунула стілець. Ноги тремтіли, але вона встала – швидко, щоб ніхто не встиг зупинити. Сльози вже стояли в очах, але вона стиснула губи, щоб не дати їм вирватися тут, за столом.

– Вибачте… – прошепотіла вона ні до кого конкретно, перехиливши в рот келих вина, і майже бігла до терасних дверей.

Холодне нічне повітря вдарило в обличчя. Дамієн стояв спиною до неї, біля перил, телефон притиснутий до вуха. Голос його був низьким, діловим, з тими самими інтонаціями, від яких колись у неї тануло серце.

– Забери мене звідси… мені тут так важко… скажи, що все буде добре… скажи, що ти мене любиш… не залишай мене з ним… – вона підбігла, обхопила його зі спини, притиснувшись щокою до його лопаток. 

Він різко замовк на півслові. Сейдж почула, як він сичить крізь зуби.

– …Так, вибач, хвилинку, – кинув він у слухавку, голос став крижаним. – Продовжимо за п’ять хвилин.

Він скинув дзвінок, різко розвернувся в її обіймах – так різко, що вона мало не впала. Його руки вп’ялися в її плечі, відштовхуючи.

– Сейдж, скільки разів я просив? Не порушуй мій простір, коли я працюю. Сто разів казав. Сто! Ти що, не чуєш?

Вона відсахнулася, але не відпустила його повністю, пальці все ще чіплялися за піджак.

– Пробач… – прошепотіла. – Просто твій батько досі нічого не каже про університет, навіть не дозволяє говорити з подругами… Я розгублена. Я жалію, що забрала документи. Я була б хорошою вчителькою…

Дамієн глянув на неї. Потім перевів погляд через її плече – туди, де в залі сиділа родина. 

– Якою на біса хорошою вчителькою? – вирвалося в нього. – Анна досі не спроможна тримати виделку і пожувати сраний стейк, як усі діти в її віці! Ти переоцінюєш себе. Тому припини скиглити. Ми й так намагаємося знайти щось підходяще твоєму інтелекту й балам атестату!

Слова вдарили сильніше. Біль у грудях був гострим, що перекриває дихання. Ніби хтось стиснув серце в кулак і повільно крутить. Вона відчула, як щось усередині тріснуло.

Очі дивилися на нього, здивовані, ніби вона вперше побачила справжнього Дамієна. Не того, хто обіцяв «все виправити», не того, хто казав «ти моя», а цього… втомленого та роздратованого.

– Ти… справді так думаєш? – прошепотіла.

– Сейдж, прокляття, не починай. Я зараз повернуся до дзвінка. Іди всередину, заспокойся. Не влаштовуй сцен.

Він обережно, але твердо відчепив її руки від себе. Повернувся до перил, знову підніс телефон до вуха, ніби нічого не сталося.

Сейдж стояла ще кілька секунд, потім повільно відступила назад, до дверей. Біль у грудях не відпускав, як хронічна рана. Сейдж повернулася в зал. Руки лягли на коліна, а оновлений келих вина був знову випитий чи не одним ковтком. 

Вона дивилася на незграбну Анну, яка гралася шматочками м’яса, викладаючи з них щось чотирнацьке. Деякі шматочки падали на стіл.

І Сейдж вперше подумала, нервово доливаючи собі ще випивки: «Може, я справді переоцінюю себе. Може, вони мають рацію».

Але десь глибоко-глибоко під тим болем щось маленьке, вперте, все ще шепотіло:

«Ні. Ти була б хорошою вчителькою. Ти була б… собою. Анна ще просто дуже маленька, вона навчиться. Я справлюся».

У цій реальності вона вже не належала собі. Вона належала клятому Андре. Він був суперечливий, важкий тип, і Дамієн завжди заступався за неї перед батьком, але очевидно… це просто складніше робити, коли все сімейство під одним дахом. Він обов’язково вибачиться і все виправить.