20

Світ закрутився, принц Коул зник, ліс розтанув, запах смоли й снігу змінився на теплий аромат стейків, червоного вина й дорогих парфумів. Сейдж сиділа за круглим столом у ресторані з панорамними вікнами, де вогні міста мерехтіли внизу.

Сімейна вечеря. Андре у бездоганному костюмі, з келихом бордо в руці. Дамієн поруч, усміхнений, але трохи відсторонений.

Анна маленька, тиха, гралася спагетті в тарілці, викладала з них мордочки тваринок, намагаючись не шуміти. Сейдж здивувалася, навіщо дитині на такій вечері подали дубовий стейк, Анна не може його їсти, хоч і хоче, потрібно його для неї порізати… 

І на диво присутня свекруха – Хелена, міністерка, холодна й ідеальна, з перлами на шиї й поглядом, який міг би заморозити вино в келиху. На диво схожа на саму Сейдж, і Сейдж думала, що їхня схожість це той самий пунктик у синів, коли вони обирають наречену схожу на матір. 

Сейдж тремтіла. Вилка в її руці дзвеніла об край тарілки. Вона намагалася стримати тремтіння пальців, але не вийшло. Два місяці. Два довгі місяці з того дня, як вона підписала відрахування з університету й здала документи туди, куди «пообіцяв» Андре. А тепер мовчанка. Вона більше не студентка, і все, що в неї є, це стіни його… їхнього… дому. І Анна.

Вона не витримала, різко схопила тарілку Анни і почала різати її стейк, почавши:

– То що… – голос вийшов тихий, майже благальний. – Чи затвердили мене? Чи взяли на навчання?

Запала тиша. Андре повільно поклав виделку. Його щелепа ледь помітно стиснулася, ця тема його помітно злила. Але замість чесної реакції була лиш м’яка й майже поблажлива усмішка.

– Жінки завжди так драматизують, – сказав він, ніби пояснював щось очевидне. – Заспокойся, Сейдж. Усе буде добре. На це потрібен час. Не все одразу.

– Минуло вже два місяці, – прошепотіла вона, і голос зірвався. – Звісно, я хвилююся… Останні дні зарахувань… 

Дамієн нахилився, узяв її руку під столом, теплий, міцний дотик.

– Мила, все буде добре, – запевнив він тихо. – Раптом не вдасться, буде спроба наступного року.

Сейдж шокована, вперше чує про «наступний рік». Але в ту саму мить його телефон задзвонив, на екрані засвітилося фото чоловіка в діловому костюмі. Він глянув на екран, зітхнув і підвівся.

– Вибачте. Робота. Я на терасу, на хвилинку.

Він пішов, лишивши її за столом з Андре, Анною й Хеленою, яка навіть не підвела очей від свого келиха.

І майже одразу задзвонив телефон Сейдж. Ванда. Її подруга, її дружка з весілля, та, що завжди говорила правду в очі і тим самим псувала настрій, але зараз вона відчувалася, як нитка, за яку треба хапатися, щоб врятуватися.