19

Коул мовчав усю дорогу. Лише копита коня глухо стукали по снігу, а гілки сосен тихо шаруділи над головою. 

Він спрямував коня у вузьку стежку, яку майже не було видно під снігом. Дерева розступилися, і перед ними з’явилася частина палацу, яка була зруйнована битвою з тим чоловіком, що колись викрав принца і тримав під землею. Вони прямували досить довго, тут було темно, холодно серед руїн. 

– Я заховаю тебе тут. Тут ніхто не ходить, бояться цього місця. 

– Тепер і я боюся, – вона озирнулася, голос тремтів від холоду і переляку. 

Коул помітно неохоче відпустив її руку і схопив за талію, знявши з коня. Вів всередину обвалів, де колони повалені і під ногами суцільний пил. 

Вони ступили в те, що колись було кімнатами на першому поверсі. Стелі частково обвалилися, крізь тріщини видно було нічне небо. Стіни вкриті чорним нагаром і тріщинами, підлога завалена уламками мармуру й битого скла. Повітря пахло сирістю, попелом і чимось старим та мертвим. Сейдж мимоволі притиснулася ближче до нього, хоча й боялася. Дійшли до кінця коридору, а там на виході щось схоже на маленький храм, наче маленька окрема споруда на краю руїн. Він завів її туди.

Його очі на мить засвітилися холодним сріблом. Він підняв руку, склав пальці, наче заклинанням, і повітря навколо затремтіло.

Спочатку ледь чутно, ніби шепіт каменю. Потім стіни почали змінюватися прямо на її очах. Чорний нагар зникав, ніби його змивали невидимою водою. Тріщини затягувалися, мармур знову ставав білим і гладким. Колони підіймалися, випрямлялися, повертали собі колишню красу. На стінах з’явилися фрески, темно-сині із золотими візерунками. По кутах спалахнули свічки, одна за одною, м’яким жовтим світлом. Повітря наповнилося запахом воску, старого дерева й ледь помітних троянд.

За кілька хвилин руїни перетворилися на розкішні цілі покої. Ліжко з важким балдахіном стояло біля стіни, килими лежали м’яко під ногами. Усе було ідеальним. Ніби битва ніколи не торкалася цього місця.

Сейдж завмерла, широко розплющивши очі. Вона повільно підійшла до високого вікна, що виходило в темний ліс, простягнула руку, торкнулася його кінчиками пальців і в ту ж мить її тіло пронизало, ніби ударом струму. Вона відсмикнула руку з коротким зойком.

За вікном нічого не змінилося. Але всередині… Магія тримала її тут. 

Сейдж різко обернулася до Коула:

– Ти… ти робиш мене бранкою?

– Це місце ніхто не знає, – сказав він тихо, не дивлячись їй в очі. – Навіть мої найближчі вартові думають, що тут лише стара сторожова хатина. Ніхто не прийде сюди без мого дозволу.

– Я буду тут сама? 

– Я приноситиму тобі їжу. Дрова. Все, що потрібно. Але коли я йтиму… двері будуть замкнені.

Сейдж різко підняла голову.

– Замкнено? Ззовні?

– Так, – він кивнув, не відводячи погляду. – Не хочу, щоб ти безглуздо померла в лісі. Доки я не зрозумів, звідки ти взялася, побудь слухняною тут, – його рука вже лежала на важкій клямці дверей.

Вона зробила крок до нього.

– Не зачиняйте мене. Будь ласка. Мені страшно тут. Я не знаю, що робити… що їсти, як розпалити вогонь, як… – голос зірвався. 

Щойно це сказала, і вогонь в каміні загорівся, наче від одного погляду Коула. Сейдж не мала часу дивуватися і цьому.

– Я не вмію бути сама. Я ніколи не була сама! – вона підбігла до нього, намагаючись зупинити, наче це щось змінить, схопилася за його руки.І кляте видіння знову перед очима. Та що ж таке?!