18

– Як?.. – Сейдж злякалася.

Коул не поспішав відповідати. Його пальці, холодні й тверді, м’яко, але владно стиснули її зап’ястя і потягнули на себе з краю ліжка.

– Ходімо. 

Але його дотик дійсно їй не шкодив.

– Я не розумію… – Сейдж хотіла би вирвати руку, але не наважилася. – І як ви зрозуміли, що щось змінилося? І в цьому тілі… тут… тепер я?

– Тобі пощастило. Це відчутно, твоя душа відчувається інакше. Одномоментно сердита і ображена оболонка стала невинною дівою. Ходімо. 

Ого! Він називає жінку… сердитою оболонкою?! Сейдж могла поклястися, що не чула нічого гіршого щодо жінки. Хай там як, а та, що жила тут до неї… її інша версія… якщо ж дожила до повноліття в середньовічних умовах, то точно не порожня і не дурна. 

Він не чекав, поки вона запитає ще щось. 

– Все так змінилося. Ти не можеш лишатися в палаці. Не хочу, щоб хтось тут знав, що є леді, яку не вбиває мій дотик. 

– Тоді просто не торкайтеся мене?.. – Сейдж, якщо вже й потрапила в такі краї, не хотіла покидати комфортні умови.

Але не її фразу Коул якось так зреагував… в його погляді читалося якесь дорікання, мов, о ні, люба госте, якщо є хтось, кого я нарешті можу доторкнутися, то я не втрачу такої можливості.

Перш ніж ступити в темряву коридору, він зупинився. Зняв зі своїх плечей довгий чорний плащ. Тканина була важка, м’яка, з легким запахом старовинної троянди чи то якихось солодощів.

Коул накинув плащ їй на плечі. Капюшон упав на її волосся, так що чорні звивисті пасма зникли в тіні, а обличчя опинилося в напівтемряві, захищене від чужих поглядів. Коул поправив край капюшона пальцями, ледь торкнувся її щоки, але цього дотику вистачило, щоб по шкірі Сейдж пробігла хвиля морозу й тепла водночас.

– Так краще, – промовив він тихо, ніби сам собі, і плотніше загорнув її в плащ, закриваючи білу сукню чорною грубою тканиною. – Я не хочу, щоб хтось, крім мене, тебе бачив. Дещо сталося. Так би я лишив тебе поруч своїх покоїв. А може, й в своїх, – він посміявся, – якщо ж мої безтолкові слуги уміють усе так наплутати.

Як це розуміти?..  

– Що сталося?

Він узяв її за руку – не за зап’ястя, як раніше, а за долоню, переплівши пальці з її пальцями, не було більше рукавичок. Дотик більше не викликав видінь. Сейдж нічого не розуміла.

І повів у темний холодний коридор, той самий, який Сейдж уже бачила. Ішла поруч, намагаючись не спіткнутися, і відчувала, як його великий плащ гріє її, ніби обійми, яких вона не просила, але які були дуже-дуже потрібні. 

Вони вийшли на маленький внутрішній двір, захований між високими стінами палацу. Сейдж ще ніколи не бачила нічого подібного, це був дійсно королівський простір – усе-усе довкола. 

Місяць стояв високо, повний, і все довкола світилося холодним чистим світлом. Сніг лежав тонким шаром, але достатнім, щоб кожен крок залишав легкий слід. Початок весни, саме той час, який вони обрали для весілля десь там, вдома.

У кінці двору за деревами стояв білий кінь.

«Принц на білому коні… – подумала вона, і в голові промайнула дитяча думка. – Такого ж не буває. Це якийсь жарт».

Коул відпустив її руку, підійшов до коня, погладив його по шиї – тварина схилила голову, впізнавала господаря. Потім принц повернувся до Сейдж.

– Підійди до мене.

Вона підійшла, ноги тремтіли. Коул нахилився, взяв її за талію обома руками, міцно, але обережно. Підняв її легко, ніби вона нічого не важила, і посадив у сідло. Сейдж вхопилася за гриву. Ніколи досі не переживала такого і верхи не їздила.

Коул присвиснув – кінь рушив вперед, і принц, взявши дівчину за руку, пішов доріжкою. Не сів на коня поруч з нею, отже, дорога була недалека. Сейдж спантеличилася ще більше.

– Як твоя нога? Тобі боляче йти.

– Ох, – видихнула, – то це тому я верхи? Звідки ви знаєте? 

– Дізнався, що в тілі нова душа, а про те, що ти травмувала ногу, мав би не знати? – посміявся. 

Сейдж зиркнула на нього згори, очевидно, все це його розважало.

– Куди ви мене везете? 

– Заховати від усіх. Що ж тут складного, хіба не ясно? Король отямився, у мене буде багато справ, я не хочу віддавати владу людині, яка пропустила стільки років… це звучить, звісно, лицемірно, бо я прийшов до влади не в кращому стані, але я виграв війну. Я він нічого не зробив і не зробить. Він лиш людина.

– Оу, – Сейдж насупилася, не лише вона одна тут стала дивиною, а й непритомний роками король раптом отямився.

Кінь оступився, і Сейдж, йойкнувши, міцніше стисла пальці принца, а той у відповідь вражено охнув й ще ширше усміхнувся.