15

Тіло рухалося, ніби на ниточках. Руки піднялися, пальці торкнулися щоки. Вона десь впала? Синець був свіжим: фіолетово-жовтий, з чіткими обрисами, ніби хтось ударив кулаком або ребром долоні. Не просто удар – удар з розмаху, злістю. 

Що сталося? Чи хтось…?

Перша думка була не про себе. Анна. Маленька сестричка. Де вона? Чи з нею все гаразд?

Тіло повернулося й пішло – не бігло, а саме йшло, спокійно, ніби так і треба. Сейдж не розуміла, чому вона не поспішає, наче вона тут лиш глядач. Сходи вниз, повільно, ступінь за ступенем. Сейдж хотіла кинутися вперед, кричати, бігти, але могла лише дивитися. Це все було наче спогад – зараз вона збагнула це, керувати ситуацією неможливо, все просто відбувається... Її власне майбутнє, яке мало статися, якби вона не перескочила в інший світ. 

Вона спустилася на перший поверх.

Прислуга в коридорі – дві жінки в однакових сірих фартухах – побачили її обличчя. Одна з них швидко відвела погляд, друга лише похитала головою. Ніхто не запитав: «Що з вами сталося, любко?» Ніхто не простягнув руку допомоги. Вони просто відступили, ніби синець на її обличчі був чимось звичним.

Двері до маленької кімнати Анни відчинилися самі, Анна вийшла – маленька, в рожевих піжамних штанцях, з іграшковим ведмедиком, стиснутим так міцно, що вушка аж тирчали. Очі червоні, щоки мокрі від сліз, волосся скуйовджене. Вона не побігла до сестри, а просто стояла в дверях, тремтячи і скиглячи.

– Анно, замовкни на бога! Дістав твій вічний плач! – Андре вийшов з кухні – батько її нареченого, якого Сейдж бачила востаннє в церкві, коли він заламав їй руку й змусив підписати контракт. 

Тепер він був у домашньому халаті, з чашкою кави в руці, обличчя розчервоніле від ранкового роздратування. Він ще не помітив Сейдж, стояв спиною до сходів, тому дозволив собі грубість, яку зазвичай приховував за фальшивою ввічливістю.

Маленька Анна здригнулася, зробила крок назад, але Андре вже повернувся і побачив Сейдж.

– О, Сейдж, люба, ти вже прокинулася? – сказав він м’яко, ніби нічого не сталося. – Добре. Сідай до столу. Ми якраз збиралися снідати.

Анна кинулася до старшої сестри, обхопила ноги сестри й заплакала голосніше, ховаючи обличчя в складках сукні.

– Сестричко… – схлипувала дитина.

Андре підійшов ближче. Посмішка не сходила з обличчя, але очі були холодними.

– Ну-ну, маленька, не треба так. Твоя сестра просто трохи втомлена. Вона вчора… впала. Зі сходів. Сама. Ти ж знаєш, як вона буває незграбною останнім часом.

Він поклав руку на плече Сейдж – ніби з турботою, але пальці стиснулися сильніше, ніж треба.

– Правда ж, Сейдж? Ти впала. Нічого страшного. Просто неуважність.

– Так… я впала.

Всередині справжньої Сейдж кричало: «Ні! Це брехня! Хтось мене вдарив! Хтось зробив це спеціально!» Але слова не виходили. Тільки кивок. Тільки згода.

Це ж не міг бути її чоловік! Зараз він прокинеться і заступиться за неї, як робив до весілля! Її точно вдарив Андре!

– От і добре, – кивнув Андре.

І знову той самий холодний, сліпий, тупий спокій у грудях – ніби кохання до Дамієна (до його грошей, до його статусу, до його «розуму») було сильніше за будь-який біль, будь-який страх.

Сейдж відчула, як її душа стискається від жаху. А тіло – покірна вівця!