14

Вона продовжила, але боялася зірватися на схлип:

– Друга смерть принца настала не від рук ворогів, а від тих, кого він вважав своїми…

Сейдж ковтнула, відчуваючи, як горло стискається ще сильніше.

– Того дня в палац ступив старець. Зморщений, закутаний у темний плащ… Усі бачили в ньому лише мандрівного жебрака чи пророка, але принц упізнав його одразу. Це був його господар. Той, хто тримав його під землею серед злих духів. Господар прийшов за своєю іграшкою. Принц був уже достатньо сильним, щоб не скоритися. Він не став чекати. Не став ховатися. Він вийшов назустріч старцю в головній залі палацу, і бій почався. Не мечі, не закляття в класичному розумінні. Це була боротьба двох сутностей, що не належали повністю цьому світу. Земля під ногами тріскалася, стіни тремтіли, ніби палац сам намагався відірватися від фундаменту. Ліве крило палацу – те, де були старі покої покійної королеви, бібліотека й зимовий сад, зруйнувалося за лічені хвилини. Камінь падав, як дощ, склепіння обвалювалися, пил підіймався стовпами, а в центрі всього стояв принц, наче безсмертний.

Сейдж уявила цю картину так яскраво, що на мить відчула холод по шкірі. Вона продовжувала, голос став трохи хрипким.

– Він не бився, як людина. Він… розривав. Господар намагався повернути його в підземелля – тягнув назад у темряву, яка все ще жила в ньому, але принц уже не був рабом. Очевидно, принц зумів утекти. Але як? Невідомо. Руки принца запалали чорним полум’ям, він схопив старця за горло, і той закричав – крик, від якого скло в вікнах тріснуло, а вартові попадали на підлогу, затуляючи вуха. Принц стискав, не відпускаючи, доки з очей демона не згасло останнє світло. Тіло старця розсипалося на попіл і тінь, а тінь розтанула, ніби її ніколи й не було. Ліве крило палацу лишилося руїною – нагадуванням про те, що перемога має ціну.

– Ну, про чорне полум’я в руках вони трохи занадто… Все було дещо інакше, але це вже й неважливо, – принц ледве всміхнувся.

– У кінці дня, коли принц був упевнений, що все скінчилося, що біда минула… його зрадив найкращий друг. Той, кого він вважав братом по крові, по зброї, по долі. Аліан підійшов до нього на знак поваги: обійняв принца за плечі, не торкаючись шкіри, ніби святкуючи перемогу над демоном. І в ту мить встромив кинджал у спину. «Це спасіння всіх земель, – сказав він тихо, майже з жалем. – Демону не слід ходити по землі, навіть якщо він використовує свою силу во благо королівства.

Сейдж затремтіла. Голос зірвався на останньому слові.

– Не жалій мене, Сейдж, – Коул знову всміхнувся. – Просто дочитай.

– Принц впав замертво. Кров розтікалася по мармуру, волосся розсипалося по підлозі. Усі, хто бачив, мовчали. Аліан стояв над ним, тримаючи кинджал, і сльози котилися по його обличчю – бо він справді вірив, що робить добро… А на ранок… принц прокинувся. Під час того, як його купали перед похоронами. Він розплющив очі, і слуги, що обмивали його тіло, закричали від захвату перед святим чи то від жаху перед небаченим досі.

– Не певен, що я святий.

Книга впала на коліна Сейдж. 

– Але як… як це можливо? – вона була спантеличена. 

Він повільно повернувся. Його обличчя в напівтемряві кімнати здавалося ще блідішим, але в очах промайнуло щось нове – майже ніжна іронія.

– Якби ж я знав? Боги мовчать, чому повертають мене.

Він підійшов ближче, сів на край ліжка поруч.

– Третя смерть, – він кивнув на книгу, що лежала в неї на колінах, – у книзі описана як нещасний випадок. Ніби я оступився. Ніби вітер штовхнув. Але ти ж розумієш, правда? Усі це знають. Це був не випадок. Я просто ступив крок з мосту. Сам. Просто… хотів перевірити, адже минали роки – я навіть не старів, не змінювався. Тож я хотів знати, чи є хоч якийсь кінець. Чи зможу я нарешті не прокинутися, – Коул раптом розсміявся: – А на ранок я так само розплющив очі. Підвівся з кущів білих троянд під тим самим мостом – наче нічого й не сталося. Кров на шипах висохла, троянди навіть не зів’яли. А літописець, – він похитав головою, – розписав це так, ніби я божество. 

Сейдж дивилася на нього, не кліпаючи. 

Потім – ледь чутно:

– Я хочу запитати…

– Так? – він повернув голову, і в його очах промайнуло щось тепле, майже людське.

– Як ви зрозуміли, що та жінка, яку ви хотіли стратити… більше не та? Що щось змінилося?

Коул повільно, обережно, ніби боявся злякати її, опустив пальці на її руку – ту саму, що міцно тримала книгу. Його дотик був теплим, цього разу в ньому не було загрози. Лише… ніжність. Ледь помітна, ледь відчутна.

– Я лиш…

Він не встиг договорити. Чи вона більше не чула його…

Світ Сейдж раптом змінився. Повітря стало теплішим. Запах її улюбленого кокосового шампуню... Вона відчула знайоме простирадло під пальцями. Серце закалатало так сильно, що здавалось зараз вирветься.

Вона розплющила очі. Вона була вдома. У їхній спальні, в його будинку. Поруч – її Дамієн. Він лежав на боці, обличчям до неї, очі заплющені, дихання рівне, спокійне. Його рука лежала на її талії. За вікном ледь пробивалося ранкове світло…

Сейдж не дихала. Але в глибині душі, десь далеко-далеко, вона все ще відчувала той холодний дотик на своїй руці.