13

Сейдж зробила глибокий вдих, намагаючись зібрати розтріпані думки й голос. Коул не відводив від неї погляду – був так близько, що вона відчувала холод, який ішов від нього хвилями, ніби від відкритого вікна в зимову ніч.

– Принц не мав уявлення, як він повернувся і що саме його повернуло до палацу… але повернувся він і кинувся в обійми батька-короля – і один лише дотик змусив короля впасти в глибокий сон. Нескінченний сон, який триває вже десятки років… Проти принца повстали. Його звинуватили в біді, що спіткала короля. Ніхто не знав, яким він насправді повернувся і чим став. Принц лише сказав, що потрапив у полон, і його господар не вимагав ні викупу, ні слави, а просто тримав його поруч, знущався і принижував… Його повернення випало на найжахливіші дні війни. Минувавши бунт, який піднімався проти нього, принц одягнув обладунки і пішов у бій з ворогом. І щойно він з’явився на полі бою, земля під ворогами затремтіла. Усе вороже військо просто провалилося під землю. Земля затягнулася, наче шрами, а тих людей і досі немає…

Сейдж зупинилася. Дихання стало уривчастим. Вона уявила цю картину… поле, де тисячі зникають у мить, земля ковтає їх, як паща, і лишає лише шрами на поверхні. І посеред того всього – він. 

– Ходили суперечки, – продовжила вона, майже пошепки, – принц міг відправити жертви тому, кого назвав своїм колишнім господарем, поработителем…

Вона не встигла закінчити речення.

Коул раптом прибрав руку з книги. Підвівся різко, повернувся спиною до неї, підійшов до вікна й зупинився, дивлячись кудись у темряву за склом. За тим вікном лиш дерева, за три дні вона вивчила цей пейзаж…

– З того дня минуло багато років. Вони думали, що я приніс йому жертви, – він не обертався. – Що я уклав угоду. Що я продав свою душу, щоб стати таким… корисним. Але я не продавав нічого. Я просто… повернувся, і досі не знаю, як і чому. І те, що він залишив у мені, вийшло назовні саме тоді, коли я ступив на поле. Я не контролював це. Не просив. Воно просто… сталося.

Сейдж відклала книгу на коліна. Руки тремтіли так сильно, що сторінки шелестіли.

– А ваш батько… – прошепотіла вона. 

Коул повільно повернув голову – лише профіль, але цього вистачило, щоб вона побачила: в його очах не було гніву. Лише втома. Безкінечна.

– Один дотик, – сказав він тихо. – І він заснув. Бо те, що повернулося з-під землі… не могло торкнутися живого, не забравши в нього життя. Я не торкаюся людей, вони від цього просто… помирають або впадають в глибокий сон.

– Я торкалася вас…

– І ти досі жива.

Він повернувся до неї повністю. Очі зустрілися з її очима, і вперше Сейдж не відвела погляду першою. Не поспішала зізнатися, що дотик до нього відкинув її назад у свою реальність.

– Я не хотів цього. Але я став тим, ким став.

– Але хто ви?.. Демон?

– Мабуть, – знизав плечима. – А ти?

– Я наче у власному тілі, але інша, я не звідси… І точно не демониця… І я торкалася вас… чому я не померла чи не заснула від вашого дотику?

– Цього я теж не знаю. Хотів би знати… Читай далі.