12

– Візьми книгу і продовжуй, – наполіг він. – Книги цінні, будь обережна.

Коул увійшов без стуку, без попередження. Він був втомлений. Це було видно по тому, як опустилися його плечі, по легкій тіні під очима, по тому, як він стояв, трохи нахилившись уперед, ніби весь день ніс на собі вагу, яку ніхто інший у цьому палаці навіть не уявляв.

Чорне волосся тепер було зібране в низький хвіст, і сива прядка була майже непомітна, відкриваючи лінію шиї й різкі риси обличчя. Кілька вибитих пасм впали на скроню, і від цього він здавався ще більш небезпечним, ну, менш схожим на статую, але більше на хижака, який щойно повернувся з полювання. Сейдж мимовільно замилувалася.

Він підійшов ближче. Сейдж відчула, як його тінь накрила її. Він навис над нею, високий і загрозливий. 

– Я… я читала… – прошепотіла.

– Візьми книгу і продовжи, – сказав він тихо, але в голосі не було прохання, був наказ. 

Руки Сейдж затремтіли так сильно, що сторінка ледь не вислизнула з пальців. Вона ковтнула повітря, намагаючись заспокоїти дихання, але воно виходило уривчастим.

– Тоді принц помер… і піднявся з мертвих уперше…

Вона зробила паузу, бо повітря раптом стало надто густим, щоб його вдихнути. Коул не рухався. 

– …весняним ранком під палацом правителя, на сімейному кладовищі сталося неможливе. З-під землі пролунав крик. Крик страшний і нерозбірливий, аж раптом земля розійшлася, і принц вибрався з ями – нової ями, наче викопаної для нього самого на тому кладовищі. Вибрався живий, брудний і весь у крові. Волосся відросло, але з срібною прядкою – страх і пережите витягнули з нього барви…

Голос зірвався на останньому слові. Вона не наважувалася підвести очі. Знала, що якщо подивиться – побачить його обличчя, побачить ті самі світлі очі, що дивилися на неї зараз, і зрозуміє: це не просто історія, все це божевілля реальне і стоїть поруч.

Коул мовчав довго. Так довго, що Сейдж уже подумала, що він зараз забере книгу, накаже мовчати, або просто вийде, не сказавши ні слова.

Він повільно опустився на коліно перед нею – не для того, щоб бути на одному рівні, а щоб його обличчя опинилося ближче до її. Опустив долоню на книгу, поруч з її рукою. Вона помітила, що кінчики його пальців тягнуться до її шкіри.

– Продовжуй, якщо ж уже поцупила книгу, – прошепотів він, і в цьому шепоті більше не було наказу. – Я хочу почути, як це звучить… зі сторони.

Сейдж ковтнула. Сльоза скотилася по щоці – вона навіть не помітила, коли вкотре за три дні почала плакати.

– Я… я не знаю, чи можу… – прошепотіла вона, задихаючись.

– Можеш, – відповів він тихо. – Бо ти не знаєш, хто я. І тому з твоїх уст це прозвучить не так, як від того, хто вже знає ці історії.

Вона подивилася на нього… не уявляла, який він правитель, якось не усвідомлювала того факту, що перед нею принц.

– Ця історія… це правда? 

– Продовжуй.

Якщо правда, то поки вона бачила чоловіка, якого колись викрали. Якого зламали. Якого повернули мертвим і живим одночасно.