11

Сейдж кинула книжку, яку читала на ліжко, та й собі милася поспіхом. Не тому, що не хотіла цієї води, а тому, що кожну секунду їй здавалося: ось зараз двері відчиняться, і хтось побачить її тут, беззахисну, голу… Піймала себе на тому, що знову плаче.

Вона вийшла, все ще волога, загорнута в грубий рушник, і побачила на ліжку сукню. Білу.

Знову біла.

Знову… жертовна? Весіль тут ж не буває. 

Набагато краща за ту грубу, закривавлену ганчірку, в якій її тягли на страту. Іншого одягу не було. Вона одягла сукню.

Потім повернулася до книги, яку так і не дочитала.

Вона переглядала їх усі ці дні – змушувала себе читати, щоб не божеволіти від тиші. Мова здавалася їй спершу чужою, літери незнайомими. Але варто було зосередитися, як слова самі розкладалися в голові.

Книг було багато. Але саме ця здавалася їй складнішою, ніж інші. Коли Сейдж розгорнула її, перше, що вона побачила, був портрет. Звісно ж. Принц Коул.

Художник намалював його майже так, як вона пам’ятала: довге темне волосся, що спадало важкими хвилями, холодні сірі очі, той самий спокійний, небезпечний вираз обличчя. Під портретом текст.

Сейдж нахилилася ближче.

Вона почала читати. Тихо. Майже пошепки, але вголос, щоб все запам’ятати.

– Принц Коул, син короля Ґалла… – прошепотіла вона, ведучи пальцем по рядках. – Той, кого боги повертають після кожної смерті…

Вона ковтнула. От як таке можливо?

Книга описувала його смерті. Три. Ті самі, про які він згадував. Але перша сторінка розповідала дещо інше.

– Принц не завжди був принцом… – тихо прочитала вона, і пальці трохи затремтіли. – Багато років тому спадкоємця трону викрали. Дитину забрали з палацу, і ніхто не знав, хто стоїть за цим злочином…

Сейдж ковтнула повітря.

– Два десятки років король Ґалл шукав свого сина. Він наказував обшукувати кожен дім, кожен підвал, кожен хутір у своїх землях. Його люди прочісували ліси, гори, навіть покинуті шахти…

Сторінка тихо шелестіла під її пальцями.

– Але принц у той час був далеко від світу людей. Глибоко під землею… Де він мав… господаря.

Що?!

– І той господар зробив його своїм рабом на довгі двадцять років, принц повернувся лиш коли йому виповнилося двадцять дев’ять?!

Сейдж завмерла, замовкла, але за мить ошелешено останніми словами, які знала, бідкалася під ніс.

Вона не знала, що саме сталося під землею. Але щось у цих рядках змусило її серце стиснутися від болю – не її болю, а його. Він зник, коли був ще дитиною… О небеса, куди ж вона потрапила?! Що це за страшний світ?! Лишалося лиш надіятися, що в своєму рідному знайомому світі з телефонами, кав’ярнями з чудернацькими меню, офісами і літаками… вона ще досі жива. Що вона не померла там, отямившись тут сама-самісінька… Що є шанс повернутися?

– Продовжуй, – чоловічий голос за спиною. 

І Сейдж від несподіванки злякано впустила книгу на підлогу. 

– Злякалася, – видихнув, стримав усмішку, але йому явно подобалася присутність дівчини в його покоях.