10

– А-а!!! – минуло кілька годин, перш ніж почувся за дверима крик якоїсь жінки.

За цей час Сейдж встигла перерити всі речі принца, зрозумівши, що той… о Боже, непристойно заможний. Оце так сюрприз, хто б міг подумати, що принци в палацах заможні? Дивина та й годі, їй-богу.

Що вже казати про золотом вишиті костюми в шафі і скринях… А от вишите золотом спіднє?! 

Двері різко распахнулись, в покої влетіла служанка.

– Вона тут! Варта! – та тримала в руках ті самі металеві речі, які виносив з покоїв Кремезний.

– Принц велів її сюди привести, не кричи! – десь здалеку почувся крик вартового.

Сейдж так і завмерла з піднятими догори руками, наче в неї мали стріляти, і обережно ногою заштовхала за спину гору тих самих вишитих золотом спідніх принца. А служниця, охнувши, впустила з брязкотом всі речі з рук. Шокована. Швидко захлопнула двері.

– Як так?! Клята вбивця і тут?! Знову?! – чулосся з-за дверей, поки Сейдж поспіхом повертала речі принца в скриню. – Дирява ти голова, немає від тебе спокою! Ніколи не повірю, що принц велів її сюди!

Сейдж нічого не казала, бо їй було цікаво в його кімнаті, так вона могла краще збагнути, хто він. Перші три дні тягнулися повільно, майже болісно, ніби саме повітря в цих покоях було густішим і важчим, ніж у світі, який Сейдж ще пам’ятала серцем і шкірою. Сумувала за своїм нареченим, так хотіла до нього – аж в кістках боліло.

Вона майже нікого не бачила. Лише одну крикливу служницю – жінку з кам’яним, непроникним обличчям і поглядом, у якому не було ні найменшої іскри цікавості чи співчуття, лише холодна обережність, ніби перед нею була не жива людина, а отруйна істота, яку наказано годувати, але до якої не можна підходити ближче, ніж на довжину списа.

Їжу приносили просту, майже образливо пісну, ніби її готували не для того, щоб наситити, а щоб нагадати: тут тебе не люблять, не хочуть, не приймають. Чорний хліб, сухий і щільний, як камінь; юшка без смаку, де плавали лише кілька блідих шматочків овочів. Кожна тарілка, яку служниця ставила на стіл з різким стуком, здавалася Сейдж маленьким актом презирства.

Щоночі в ліжку принца вона повторювала: «Забери мене звідси! Забери…» Дамієн би забрав її, якби лиш знав, де вона… Він би врятував її.

До третього дня ніхто не вимовив її тутешнього імені. Жодного разу. Але саме третього дня, коли служниця знову тихо прочинила двері, Сейдж сиділа біля вікна з однією з книг, які знайшла на нижній полиці біля каміна, збиралася почати читати, і навіть не одразу підняла голову. Вона вже звикла до тиші, до того, що її присутність тут це щось на кшталт привида.

На кшталт привида… Щось на кшталт привида чи то духа коли-не-коли блукало між деревами, коли вона виглядала у вікна. Від паніки пітніли долоні.

Та раптом з прочинених дверей прозвучали слова, від яких серце різко вдарилося об ребра, ніби хтось штовхнув її зсередини.

– Леді Катаріна.

Сейдж повільно підвела очі.

Леді… Катаріна. Отже, тут це її ім’я. 

Служниця тримала в руках невелику тацю, на якій лежав шматок пирога – золотисто-жовтий, з ніжною глазур’ю, що блищала в світлі каміна.

– Принц велів пригостити вас пирогом із лимонним кремом і медом, – зачитувала наказ. – А також наказав набрати вам ванну. Леді повинна стояти перед принцом чиста. Хоч і сталася помилка, тому вас розмістили не в тих покоях, але принц лиш посм… – кашлянула, хоч уже й проговорилася, що принца це повеселило. – Лиш проявив милість і не надав значення цій ситуації, адже він зараз зайнятий, тож однаково тут не ночує. Велів також набрати вам ванну. 

Сейдж просто дивилася на неї кілька довгих секунд. З того самого моменту, як розплющила очі під мечем Коула, не милася по-справжньому. Бруд, піт, пил площі, запах страху й крові – все це все ще сиділо на її шкірі. Бо єдине, до чого у неї був доступ – тазик з водою в сусідній кімнатці і, на щастя, щось схоже на туалет. Жах.

Служниця почала зносити відрами гарячу воду. Кілька відер з гарячою водою, і пар підіймався тонкими стовпчиками уже з ванної.

– Вода готова, леді, я піду. 

І пішла, тихо зачинивши за собою двері.