09

Двері камери з гуркотом зачинилися за її спиною. Сейдж зробила кілька невпевнених кроків уперед, намагаючись не спіткнутися у чужому, незграбному одязі, який висів на ній, як на пугалі. 

Вони піднялися вузькими сходами, потім пройшли темним коридором, що повен охоронців, який раптом закінчився непримітними дверима, захованими в кам’яній стіні. Вартовий штовхнув їх плечем, і двері відчинилися, впускаючи їх у зовсім інший простір. Це вже був не підземний хід. Тут було тихо, тепло, і пахло деревом та попелом. Коридор палацу. Вартовий дав наказ іншому, геть схожому на нього, щоб той подбав, щоб ніхто не побачив їх дорогою до крила палацу, де жив принц. Йшли туди квапливо.

Покої, до яких він її привів, були великі, з високими стелями й важкими темними шторами, що спадали до самої підлоги. У каміні тліли вуглини, кидаючи на стіни м’які помаранчеві відблиски, а поруч стояло масивне крісло, обтягнуте темною шкірою.

Сейдж зупинилася біля дверей, боячись зайти далі.

Вартовий теж зупинився. І раптом почав поводитися… дивно. Дивніше, ніж усе пережите разом узяте.

– Так… – пробурмотів він сам до себе.

Потім швидко підійшов до столу. На столі стояли два важкі срібні підсвічники. Він глянув на них, нахмурився ще сильніше і, не кажучи ні слова, узяв обидва підсвічники під пахву й виніс їх у коридор.

Повернувся. Сейдж кліпнула.

Вартовий уже дивився на камін. Біля каміна довга залізна кочерга – та сама штука, якою розгрібають попіл і ворушать вугілля. Він підійшов, підняв її, кілька секунд задумливо покрутив у руках… і теж виніс геть.

Сейдж стояла біля дверей і не знала, чи сміятися, чи боятися.

Вартовий повернувся знову.

Тепер його погляд упав на важкий бронзовий ніж для паперу, який лежав на письмовому столі.

Він завмер. Подивився на ніж. Потім на бранку. Потім знову на ніж.

– Ні, – рішуче сказав він сам собі.

І забрав його теж.

Через хвилину він уже нишпорив по кімнаті, наче мисливець, який шукає пастки: зняв зі столу важку чорнильницю, перевірив, чи немає поруч кам’яних ваз…

Сейдж нарешті не витримала.

– Що… ви робите?

Вартовий різко озирнувся.

На його обличчі з’явився дуже серйозний, майже стурбований вираз.

– Перевіряю.

– Що?

Він знизав плечима, ніби це було очевидно.

– Щоб ти нічого не схопила.

– Що?

– Ну… – він зам’явся. – Щоб ти знову не напала на принца. Ти вже ж хотіла його вбити.

Сейдж зіщулилася. Але нічого довести не могла.

– Як вас звуть? Я хоча б подякую, що ви безпечно мене сюди відвели…

– Мене? – на мить він наче зрадій її цікавості, але далі прозвучав грізно: – Кремезний. 

Ого… хто б міг подумати.

– Це не схоже на ім’я…

– Уроджений – Аугуст. Аугуст Кремезний.

А… ну що ж…

Він ще раз оглянув кімнату, ніби переконуючись, що тепер тут немає нічого, чим можна було б завдати шкоди.

Сейдж повільно перевела погляд на двері, через які щойно зникла половина предметів з кімнати. Потім знову на вартового. І не змогла стримати тихого нервового сміху. Бо навіть їй було очевидно: якщо той чоловік, якого звали Коул, справді пережив уже кілька власних смертей, воскресав із мертвих, щоб правити… то жоден підсвічник у цьому палаці навряд чи становив для нього реальну загрозу.

За мить її залишили саму, і нарешті вона підійшла до дзеркала… У срібній рамі, в бронзовому дзеркалі, на неї дивилося знайоме обличчя. Наче її. І водночас… ні. Вона нахилилася ближче, придивляючись уважніше.

Лице було те саме. Ті самі риси, які вона бачила щоранку у дзеркалі свого світу: м’яка лінія підборіддя, трохи великі очі, тонкі брови. Навіть родимка біля лівої скроні була на місці. Очі теж ті самі. Темні, сірі, як небо перед грозою. Її.

Єдина різниця – волосся. Воно було значно довше, важчими хвилями спадало аж до пояса, і здавалося більш доглянутим, ніж вона звикла. Але вона дуже любила своє волосся в іншому житті, а це здавалося ще розкішнішим. Приємно вразило. Дуже вразило! На мить вона була аж щаслива!

Але в усьому іншому… Це була вона.

Сейдж повільно торкнулася щоки, і відображення повторило рух.

– Ні… – тихо прошепотіла.

Які шанси?

Які, до біса, шанси, що десь у якомусь іншому світі – чи в минулому столітті, чи в якомусь дивному королівстві, де принци повертаються до життя після смерті – могла існувати інша жінка з точно таким самим обличчям? Жити якесь дивне життя, яке могло закінчитися після нападу на принца? 

Може… альтернативний вимір. Версія її самої. Світ, у якому вона прожила інше життя. Світ, у якому вона… замахнулася на принца.

Сейдж повільно відступила на крок від дзеркала.