07

Сейдж підвела очі. Її брови зійшлися від щирого нерозуміння.

– Перший… другий… і третій? – повторила це так тихо, ніби боялася навіть звуку власних слів.

Чоловік дивився на неї кілька секунд, а потім у куточку його вуст з’явилася крива майже ледача усмішка. Не тепла, ні. Але в ній була насолода. Йому подобалося це промовляти, називати – оголошувати! – себе.

– Я стаю правителем після кожної своєї смерті, – мовив він так легко, ніби йшлося про щось буденне, як зміну пори року або сходження місяця, і він трохи нахилив голову, розглядаючи її уважніше. – І щоразу повертаю собі трон. А король, мій батько, уже багато років лежить без пам’яті, але досі живий. Правлю я – принц Коул, його син – син короля Ґалла.

Досі принц, бо король не помер…

Павза затягнулася, і в цій павзі його погляд ковзнув по її обличчю – по заплаканих очах, по розгубленому виразу, по тремтячим губам, які, здавалося, ось-ось знову зірвуться на слова, що не матимуть сенсу для цього світу.

– Вперше бачу людину, – тихо мовив далі він, – яка не знає, хто я.

Його усмішка стала трохи ширшою, хоча в ній усе ще було більше холодної цікавості, ніж справжнього веселощів. Сейдж зіщулилася. 

– І що дивніше… ти справді не знаєш.

Він повільно видихнув, і в цьому русі раптом з’явилося щось нове – не зовсім милість, але й не та холодна жорстокість, з якою він стояв над нею на площі.

Наче він, сам того не визнаючи, вирішив дати їй ще трохи часу.

– Тож скажи мені, Сейдж, – промовив Коул тихіше, і її ім’я знову прозвучало дивно чужим у його устах, неправильно вимослене, – якщо ти справді прийшла зі світу, де ніхто не знає мого імені… то яким чином доля примудрилася кинути тебе просто під мій меч? Жінка, в чиєму ти тілі, геть забула, що моя смерть аж ніяк не можлива, боги повертають мене щоразу, щоб я лишався правителем. Боги давно обрали мене. Вбити мене неможливо. 

Сейдж не вірила власним вухам… 

– Гм. Схилилася так, що вся твоя постава так і кричить про звичку про покарання. Тебе карали вдома? 

– Що?.. – Сейдж спантеличено витерла сльози і підвела погляд, аж плакати перехотілося. – Ні!

Він дивився вниз на цю маленьку, тремтячу істоту, яка кинулася до нього в сльозах і поцілунках, а тепер не знала, куди себе подіти. Здавалося, він зараз змахне руками і піде.

– Я можу поглянути на себе? Можна поглянути?.. Я би хотіла знати, як я виглядаю… Мені потрібне дзеркало, будь ласка… 

Мить він сумнівався, але мовив, простягнувши їй руку, щоб та підвелася з колін:

– Ходімо.

Сейдж вагалася лише мить. Його рука все ще була простягнута до неї, спокійно, майже недбало, ніби він пропонував допомогу комусь рівному собі, а не жінці, яку кілька хвилин тому мав стратити перед натовпом.

Її пальці тремтіли. Вона це відчувала так чітко, що навіть не намагалася приховати. Що їй залишалося? Вона вже стояла перед ним на колінах, уже дивилася в очі людині, яка тримала над її шиєю меч. І все-таки… він не відтяв їй голову. Не зробив того, що планував. Отже, можливо, ще не все втрачено.

Сейдж повільно підняла руку. Її пальці майже торкнулися його долоні, залишалося якихось кілька міліметрів, коли в тишу підземелля врізався чужий грубий голос:

– Ваше величносте! Король він...